контактна інформація:
01004, м. Київ – 004,
вул. Пушкінська, 28А
|
|
|
05/31/2004
`Стан і перспективи досліджень, охорони та популяризації Трипільської цивілізації`
Іван ЗАЄЦЬ, Голова Українського благодійного фонду "Трипілля", народний депутат України, 31 травня 2003 р.
В умовах стрімкого зростання зацікавленості давньою історією України надзвичайно важливим є погляд громадськості на таке унікальне явище як Трипільська цивілізація, на проблеми його дослідження, охорони і популяризації.
Перше. Це – проблеми статусу, значення, появи і становлення Трипілля, його цивілізаційна приналежність та місце в історичній долі українців.
Якщо говорити про статус Трипілля, то на сьогоднішній день сформувалось, по суті, два основних погляди, дві концепції. Прихильники першого погляду вважають, що Трипілля – це звичайна древня землеробська культура або, іншими словами кажучи, одна із багатьох подібних землеробських культур, яких було в неоліті та енеоліті безліч на південно-східному європейському терені. Трипільська культура, відповідно до такого бачення, “лежить в тому історичному шарі, з якого сучасна цивілізація виплекувала свої перші паростки.”
Представники другого погляду переконані, що Трипілля – не просто одна із культур, а – засаднича для європейської цивілізації культура. Трипілля важливе не тільки як прабатьківщина українців. Трипілля – значущий корінь, засадниче цивілізаційне вогнище становлення всієї індоєвропейської спільноти. Ось, власне, такі два протилежні бачення статусу Трипілля сформовані сучасною українською наукою.
Які принципи стверджує перший погляд?
Щонайменше, він знеособлює місце, роль, значення Трипілля в історії як сучасної цивілізації, так і сучасної України. Чому? Тому що визначальним, вихідним, є не явище – Трипільська культура, а історичний “шар”. Як пишуть носії такої концепції – “исторический слой”, тобто, культурно-історична епоха. Як бачимо, в цій ідеології відсутні структурні елементи, які можна в процесі досліджень нанизувати один на одного як намистини на нитку пізнання і простежувати неперервний розвиток традицій народу з сивої давнини до сьогодення. Але ж історія народу втілюється в продукованій ним конкретній культурі, а не в історичному шарі.
Реалізація такої концепції зводить непереборну стіну між теперішнім і древнім, тому що на базі епох, як головних структурних елементів історичного пізнання, практично неможливо дослідити, виявити справжні історичні зв`язки в долі окремої нації. Натомість досить легко напродукувати різноманітних розривів і псевдозв`язків в історичному розвитку народу.
На жаль, досить часто спостерігаємо прояви саме такого підходу, зокрема в академічній науці. Для прикладу варто взяти книгу Мирослава Поповича “Нарис історії культури України.” В цій книзі українцям, по суті, відмовлено в стародавній історії, що є закономірним результатом застосування методології історичного пізнання, побудованій переважно на використанні надмірно узагальнених понять.
Подібна ідеологія в значній мірі зреалізована в музейній справі, зокрема в сучасних музейних експозиціях. Як правило, в історичних, краєзнавчих музеях основною експозиційною одиницею найдавнішої історії, що вивчається археологічною наукою, є культурно-історична епоха: мезоліт, неоліт, епоха бронзи, епоха раннього заліза та сучасна епоха. Такі музейні експозиції відбивають історію людства в цілому, а не окремого народу, зокрема нашого народу – українців. Ці музейні експозиції знайомлять нас, наприклад, з “печерним мистецтвом” епохи палеоліту від Іспанії і Франції й до Туреччини та Індії. Але не зі сценами полювання , зображеними на брилах Кам`яної могили.
Тому логічно напрошується висновок, що такій підхід до визначення історичного статусу Трипілля є вкрай непродуктивним з усіх сторін. На його базі ніколи не вдасться пізнати справжню стародавню історію українського народу.
Що є характерним для другого напрямку, другого підходу, коли трипільська культура розглядається як своєрідний феномен, феноменальне цивілізаційне вогнище? Феноменальність Трипілля порівняно з іншими землеробськими культурами епохи неоліту та енеоліту досить легко підтверджується хронологічно, а також великою площею поширення, надзвичайною тривалістю існування і стабільністю розвитку, існуванням поселень-гігантів, багатьма іншими речами. І цей другий погляд є набагато продуктивніший, бо він дає можливість вибудувати справжні зв`язки Трипілля як з попередніми культурами, так і з тими, що були після Трипілля. Він дає нам, врешті-решт, відчуття єдності, відчуття національної гордості, що вже саме по собі є досить цінним в наш час творення власної держави.
Треба усвідомлювати те, що Трипілля – надзвичайно масштабне явище у порівнянні з іншими тогочасними культурами. Цю масштабність слід розуміти не буквально, не в механістичному прояві, а в культурологічному, хоч би в плані технологічному: які традиції культури закладалися в той час, які започатковувалися технології? І як вони передавалися носіям наступних культур, який обмін існував із зовнішнім світом, і так далі.
Тому, можемо зробити висновок, що значно продуктивнішим в науковому плані є підхід, який формує другу позицію, концепцію, за якою трипільська культура є важливим цивілізаційним вогнищем як в долі українців, так і в історії цілої європейської цивілізації, а, загалом, і всесвітньої історії.
Щодо походження Трипільської цивілізації в наукових працях та популярній літературі простежується, знову ж таки, два основних підходи, два погляди. Перший підхід реалізується в так званій міграційній концепції походження цієї цивілізації. Відповідно до цієї концепції Трипільська культура створена прийшлими племенами, а не автохтонним населенням. При цьому дехто вважає, що цими прийшлими племенами були семіти, які прийшли на територію України через Малу Азію, Балкани та Дунайську долину. Ця концепція останнім часом вперто і цілеспрямовано проштовхується в життя, зокрема в навчальну літературу. Симптоматично, що міграційну концепцію походження Трипільської цивілізації, як правило, репрезентують ті вчені, які дотримуються погляду на Трипілля як на одну з численних подібних неолітичних та енеолітичних землеробських культур Південно-Східної Європи.
Другий погляд зреалізовується в концепції автохтонного походження Трипільської цивілізації. Ця концепція базується на визнанні творцями Трипільської цивілізації місцевого населення, місцевих племен, зокрема носіїв Буго-Дністровської культури. Цієї концепції дотримуються, зазвичай, вчені, котрі вбачають у Трипіллі корінь сучасної європейської цивілізації, а трипільців розглядають як пращурів українців. Суттєво, що кількість прихильників концепції автохтонного походження трипільської цивілізації швидко збільшується як серед громадськості, так і серед вчених.
Можна було б назвати ще кілька концепцій походження Трипільської цивілізації. Але всі вони так чи інакше пов`язані, чи базуються на цих двох означених концепціях.
Якщо характеризувати більш детально міграційну концепцію походження Трипільської цивілізації, то вона науково не обгрунтована і надзвичайно міфологізована. На чому грунтується таке переконання?
Перш за все на тому, що прихильники міграційної концепції, по-суті, ігнорують думку першовідкривачів Трипільської культури. У їхніх публікаціях марно шукати посилань на праці чи критичного аналізу аргументів цих наукових авторитетів. Створюється таке враження, нібито їх не було зовсім. Важко уявити, що вони не знають, наприклад, праць В. Хвойки, який розглядав Трипілля як культуру автохтонного походження, її творцями – місцеві племена, місцеве осіле землеробське населення, а трипільців як індоєвропейський народ і предок слов`ян. Але всі ми добре знаємо, що відчуття, знання першовідкривачів завжди є дуже цінними, бо це - джерело пізнавального, зокрема наукового процесу. Відсутність критичного аналізу тверджень першовідкривачів з боку таких дослідників вказує, в значній мірі, на кон’юнктурний характер міграційної концепції походження трипільської цивілізації.
Друге. Ця концепція всуціль вибудована на міфах. І, зрозуміло, звідки коріння росте. Багато хто говорить про бібліоцентризм, яким просякнуте наше наукове мислення. Так, цей вплив тут присутній. Але подібних впливів зазнавали і інші європейські суспільства, то чому ж там по-іншому дивляться на свою власну історію? Мабуть не тільки бібліоцентризм в мисленні українських науковців з його перманентним, безкінечним водінням світами народів спричинив міфотворчу сутність міграційної концепції.
Не варто забувати й про колоніальний спадок нашої науки. Українці тривалий час перебували в колоніальному статусі як в складі Російської імперії чи СРСР, так і в часи польської окупації. В імперських умовах завжди існує одна правда – інтереси імперського народу. Саме навколо них все і крутиться. Інтереси інших народів до уваги ж не беруться. Якщо говорити про СРСР, то в ті часи досить послідовно реалізовувалася політична доктрина створення з усіх націй на основі російської традиції нової історичної спільності – радянського народу. Це означало, що вся історія слов`янських народів імперії повинна була обертатись навколо міфів про тисячолітню історію російської державності і мала розпочинатися не раніше київського періоду. Для цього треба було підтяти, обрубати справжнє історичне коріння українців і науково розпрацьовувати переважно слов`янську тематику. І саме така доктрина обслуговувалася тривалий час українською наукою. Все, що знаходилося поза цими межами, м`ягко кажучи, владою не віталося. Правда стала жертвою вигадок.
Але Україна стала незалежною державою. Ми сьогодні не пригнічені. Ми вільні у своїй думці. З`явилися справжні можливості для пошуку істини і утвердження правди. Я закликаю всіх служити своєму народові, торувати дорогу істини і утверджувати правду. Для нашої спільної втіхи багато хто з науковців та представників громадськості вже пробив залізобетонний шар слов`янської історичної думки і подолав позолоту скіфського часу на шляху до значно глибшої історичної давнини українців.
Кон’юнктурна сутність міграційної концепції походження Трипільської цивілізації, як бачимо, має багато витоків. В одному випадку це – недеколонізоване наукове мислення, в іншому – гроші. Цей ряд причин при потребі можна продовжити.
Третє. Дуже сумнівною є система аргументів, за допомогою якої обгрунтовується міграційний характер походження Трипільської цивілізації та етнічна приналежність трипільців до племен Близького Сходу.
Останнім часом мені вдалося прочитати кілька десятків наукових праць та газетних публікацій з даної проблематики. В результаті виявилась досить цікава закономірність: прихильники міграційної концепції досить цілеспрямовано уникають використання в своїх публікаціях результатів наукових досліджень і фактів, які доказово засвідчують зв`язок Трипільської цивілізації з місцевими культурами як ранішого, так і пізнішого часу. Наприклад, існує цілий пласт фактів і праць про зв`язок Буго-Дністровської культури і Трипільської цивілізації. Але все це ігнорується. Відкидаються ці факти та дослідження не в результаті проведеного аналізу, а, як кажуть, “по замовчуванню”. Спостерігається своєрідна сепарація фактів, думок, гіпотез: якщо факт чи доказ суперечить міграційній концепції – про нього згадувати не будуть, а якщо вкладається в прокрустове ложе цієї концепції, то його обов`язково озвучать. При цьому впадає в око те, що прихильники міграційної концепції використовують одну й ту ж систему посилань на наукову літературу. Варто зазначити, що ця система посилань охоплює дуже бідну джерельну базу. До певної міри тут можна говорити про використання шаблонної системи, яка складається буквально з кількох одиниць. І ця джерельна база постійно кочує в практично незмінній формі по публікаціях прихильників міграційної концепції.
Формула прихильників міграційної концепції про те, що творцями трипільської культури були прийшли племена, і що ця культура з часом безслідно зникла, нічого не може пояснити в історії як українців, так і інших народів індоєвропейського кореня. Ця концепція завела українську історичну, зокрема археологічну науку в глухий кут. Тому дослідження зв`язків Трипільської цивілізації з іншими культурами, які існували на території сучасної України до і після неї, мають фундаментальне значення. Існує нагальна потреба в посиленні саме таких досліджень. Треба вітати і сприяти таким дослідженням.
Є багато прикладів неперервності тисячолітніх традицій на нашій землі. Їх треба зафіксувати та ввести в науковий світ. І продовжувати роботу по пошуку нових доказів. Показовим прикладом є орнаментований браслет і фігурка з мізинської стоянки, яку від Трипілля віддаляє щонайменше п’ятнадцять тисяч років. Але прямий зв`язок, спорідненість мізинських орнаментів з трипільською орнаментикою простежується досить яскраво. Подібних прикладів спорідненості традицій дотрипільської і трипільської доби можна знайти багато. Як можна проігнорувати такі факти? Хіба проголосити, що люди з мізинського поселення чи стоянки також прийшли в північні українські терени з Близького Сходу. Але абсурдність такого твердження очевидна. В цій ситуації логіка “міграційників” проста: якщо не можна використати факт на свою користь, то краще про нього промовчати.
На жаль, не кращою є ситуація і з встановленням впливу трипільської традиції на пізніші місцеві культури, а також культури інших регіонів світу. Знання про ці зв`язки так само мають фундаментальну цінність, бо тільки простежуючи зв`язки однієї культури з іншою можна створити справжню історію народу. А що ж тут ми бачимо? Ту ж картину, що й у випадку досліджень зв’язків Трипілля з попередніми культурами.
Прихильники міграційної концепції походження Трипільської цивілізації твердять, що традиція трипільців обірвалася і жодним чином не відбилася, навіть не відгукнулася в подальших культурах на терені України, зокрема в таких культурах як городсько-волинська, усатівська чи софіївська. І, знову ж таки, існує ціла низка праць, в яких не просто стверджується вплив Трипілля на пізніші місцеві культури, а те, що, наприклад, усатівська та городсько - волинська культура є виявом трипільської цивілізації на пізньому етапі її існуванні. Але ці наукові джерела прихильники міграційної концепції воліють замовчувати. Тут так само бачимо певну спекуляцію з використанням наукових джерел. Дехто стверджує, що розглянута вище практика використання фактів наукових досліджень вкладається цілком в таке поняття як наукова школа. На мою думку, все це ознаки не наукової школи, а антишколи. Представники справжньої наукової школи не обмежуються тільки посиланнями на наукові праці своїх колег-однодумців. Вони досліджують, аналізують всю палітру думок, гіпотез, фактів багатьох шкіл і знаходять таку аргументацію, яка стверджує саме їхню позицію. В іншому випадку маємо справу з кон’юнктурою в науці, а не з пошуком істини.
Дослідження зв`язків Трипілля з попередніми та пізнішими культурами допомагає також визначенню справжніх меж поширення цієї цивілізації. Ставка ж на пізнання проявів власне Трипільської цивілізації в часи її найпотужнішого вияву суттєво обтинає реальний простір її побутування, обмежує пізнання її справжнього історичного впливу на появу сучасної цивілізації.
Такою ж, м”яко кажучи, сумнівною, вкрай поверховою є аргументація прихильників міграційної концепції при виявлені етнічної приналежності трипільців. Ці вчені заперечують не тільки те, що трипільці були пращурами українців, але й їх індоєвропейську сутність загалом. Вони твердять, що трипільці не належать до індоєвропейського кореня, не є індоєвропейцями. До такого висновку прихильники міграційної концепції приходять не через систему серйозних етнографічних, лінгвістичних, історичних, генетичних та інших досліджень, а переважно в результаті обстеження антропоморфних трипільських статуеток. Саме з обстежень статуеток вони створюють антропологічний тип трипільця. І роблять висновок, що антропологічний тип трипільця не простежується серед українців, а відповідає східно-земнеморському антропологічному типу, зокрема неіндоєвропейських племен з Близького Сходу. Як бачимо, все надто просто, все досить площинно.
Разом з тим кожен знає, що одних статуеток мало для відтворення антропологічного типу трипільців. Серед величезного масиву трипільських статуеток дуже багато статуеток стилізованого типу. Скульптурок з натуральними рисами обличчя не так уже й багато. Але ж і серед них спостерігаємо велику різноманітність типів. І виділити якийсь домінуючий не так легко. Однак вихоплюється якась одна група цих фігурок і на ній творяться всі ці так звані наукові висновки. На всі інші скульптурки, а їх дев`яносто дев`ять відсотків, просто закриваються очі.
Вузьким місцем в осягненні суті Трипільської цивілізації є діючий дослідницький інструментарій. На цьому напрямку багато проблем. Але очевидною є потреба в посиленні комплексності досліджень Трипільської цивілізації. На сьогоднішній день фактично відсутня належна міжгалузева наукова координація у вивчені цього цивілізаційного феномену. Більше того, існує великий розрив у дослідженні Трипілля в розрізі наукових напрямків, наукових інститутів. По суті все крутиться навколо археологічної діяльності, інструментарію археологічної науки. Тому слід розширити і поглибити етнографічні, лінгвістичні, палеоботанічні, генетичні та інші дослідження Трипільської цивілізації. Має бути окремий орган, окрема структура міжгалузевого характеру, яка забезпечувала б координацію всіх досліджень.
Сучасний рівень комп`ютеризації наукових досліджень дозволяє значно розширити можливості реконструкційного методу пізнання. Його роль і значення має суттєво зрости. Широке застосування методу реконструкцій дозволить відшукати відповідей на багато запитань не тільки в домобудівництві, але й в гончарстві, виробництві знарядь праці, в ділянці світогляду і віри трипільців.
Надзвичайно актуальним є питання зв`язків трипільців у найширшому розумінні цього поняття. Зв`язків з зовнішнім світом, зв`язків з попередніми та пізнішими культурами, внутрішніх зв`язків.
Складається враження, що для представників міграційної концепції походження Трипілля впливів одних народів на інші народи, одних культур на інші культури шляхом обміну, запозичень, зокрема різноманітних технологій не має жодного сенсу, жодного значення. Для них весь історичний розвиток не виходить за межі прокрустового ложа міграції тодішніх племен Близького Сходу на Північ. Для них значно легше допустити переселення десятків чи навіть сотень тисяч людей на кілька тисяч кілометрів в нові землі з усією худобою, реманентом, знаряддям праці, збіжжям, традицією землеробства і домобудівництва та таким іншим, ніж уявити кілька технологічних запозичень автохтонами в інших народів. Відносно Трипілля все це виглядає досить дивно: прийшли в наші землі з далеких, далеких країв з іншим кліматом та природними умовами чужі неіндоєвропейські племена; спродукували землеробську культуру, міста, мальовану кераміку, приручили бика та коня тощо; прожили тут півтори – дві тисячі років, а потім невідомо де поділись разом з усім добром і технологічними здобутками. А місцевого населення ніби й не було.
Але вже наш життєвий досвід засвідчує, що все буває дещо інакше. Багато технологічних запозичень, які обумовлюють цивілізаційний поступ, відбувається не тільки в результаті переселень, а в різний спосіб – в результаті війни, обміну і т.д.
Тому при дослідженні Трипільської цивілізації треба більше звертати увагу на питання обміну, запозичень, зв`язків між різними племенами, а також всередині етносу, а не зводити все до перманентних переселень народів. Зрозуміло, що в нашому випадку більшої уваги, ніж це маємо нині, слід надавати місцевому населенню, його зв`язкам з носіями попередніх місцевих культур. Ідеологія постійного початку історії з нуля нічого доброго нам не принесе.
Існує потреба в поглибленні вивчення питань хронології Трипільської цивілізації. На цьому напрямку слід розширити наукові дослідження щодо використання міді. Метал є одним з базових елементів, підвалин, на яких створена сучасна цивілізація. Тому значно ширше і глибше прояснення питання про використання міді важливе як з огляду прив`язки Трипілля до епохи міді і бронзи, вияснення технологічно-господарських можливостей трипільського суспільства, так і з позицій участі трипільців у творенні сучасних цивілізаційних основ.
В багатьох наукових працях стверджується, що використання міді в трипільські часи було досить обмеженим. При цьому переважає думка, що мідь завозилася з інших регіонів, зокрема Балкан і Кавказу.
Але номенклатура виробів з міді, як на ті часи, не така вже й вузька. Археологами знайдені мідні прикраси, голки, ножі, тесла, сокири тощо. Дехто вважає, що металообробка в трипільські часи не обмежувалася міддю. Судячи з усього, трипільці вміли виробляти вироби з бронзових сплавів.
Тому дуже важливим є розширення і поглиблення досліджень всього того, що пов`язано з металообробкою, з видобуванням та використанням міді. Сучасні технічні можливості дозволяють досить точно встановити походження міді, з якої вироблялися ті чи інші речі. Треба уточнити картину використання трипільцями міді з місцевих родовищ. Адже на території України існує і існувало чимало родовищ міді. Досить потужні родовища саморобної міді знаходяться у Волинській та Рівненській областях. Є мідні родовища в Донбасі і Прикарпатті. Слід провести серйозні дослідження на приналежність використовуваної трипільцями міді до цих родовищ. Теперішні геологічні атласи дають більш-менш повну картину знаходження родовищ міді в Україні. І разом з геологами ця робота може бути пророблена досить швидко. Хочу підкреслити, що все це стосується і кременю, і керамічної глини.
Велику стурбованість викликає стан охорони трипільських пам`яток. І це в однаковій мірі відноситься як до речей, що ще знаходяться в землі, так і до трипільських старожитностей, які розкидані по музеях та сховищах наукових інститутів. Дуже багато трипільських пам`яток знаходиться в зонах інтенсивного ведення сільського господарства. Це означає, що кожен рік, кожен день нищаться цінні археологічні пам`ятки. Справа ускладнюється ще й тим, що створення сучасної демонополізованої, некомуністичної матеріальної інфраструктури суспільного буття, ведення ринкового господарства потребує залучення до використання додаткових земель і, як результат, супроводжується новими втратами для археологічних пам`яток. Відсутність належного фінансування шкіл, музеїв, університетів, наукових установ привело в багатьох випадках до ліквідації музейних експозицій, сховищ, а, отже, до втрати багатьох трипільских старожитностей. Великої шкоди трипільським пам`яткам завдає чорна археологія та законодавчо ненормоване їх колеціонування. Байдужість до долі трипільських пам`яток спостерігається не так вже й рідко під час польових археологічних досліджень, коли місця розкопок роками не засипаються, що призводить до швидкого руйнування багатьох решток житла, які залишилися не вилученими, але не втратили великої пізнавальної цінності. Це - обмазка, черепки від посуду, рештки печей тощо. Можна сказати, що ситуація з охороною трипільських пам`яток є загрозливою.
Все це потребує для виправлення ситуації вжиття цілого комплексу невідкладних заходів як з боку влади, так і громадськості.
В першу чергу слід нарешті прийняти закон про охорону археологічної спадщини, щоб на законодавчому рівні врегулювати охорону та збереження старожитностей. В рамках цього закону, або в окремому законі, слід внормувати приватне колекціонування старожитностей зі створенням системи стимулів і відповідальності. Треба визнати, що в Україні відсутня законодавча база, яка дозволяла б здійснювати ефективну охорону археологічної спадщини, старожитностей загалом.
Останнім часом в засобах масової інформації велику активність демонструють приватні колекціонери трипільських старожитностей. Вони настирливо привертають увагу влади, широкої громадськості до потреби законодавчого врегулювання діяльності з охорони та колекціонування археологічних пам`яток. Приватні колекціонери ставлять питання: яке наше місце в цій справі, як ми захищенні у фінансовому плані, яка належить нам слава? Для створення законопроекту про охорону археологічної спадщини, який відповідав би вимогам європейського рівня потрібно об”єднати зусилля влади, вчених, громадськості та колекціонерів. Одні депутати нічого не зможуть зробити, бо ця робота потребує участі багатьох фахівців зі сфери геології, музейної справи, етнографії тощо.
Настали, на жаль, часи, коли треба змобілізуватися на захист не тільки археологічної спадщини, але й української ідентичності загалом. Нині вона цілеспрямовано руйнується в усіх сферах суспільного життя. Дійшло до того, що Міністерство освіти прийняло рішення про приєднання Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука до Київського державного університету технологій та дизайну. Це рішення мав затвердити Кабінет Міністрів. Але ж цього робити не можна. Інститут ім. М. Бойчука є інститутом мистецтва і в творчому плані опирається на всю мистецьку традицію українського народу. І переспеціалізовувати цей інститут на супроводження промислового виробництва – це знищити ще один центр української ідентичності. Краще б Кабінет Міністрів України укрупнював міністерства і посилював їх функціональний характер, а не мистецько-освітні структури з великим і результативним досвідом самостійного функціонування.
Є й інша причина незадовільної збереженості археологічної спадщини, старожитностей загалом. Це – повсюдне ігнорування вже діючого законодавства. Промовистим прикладом цього є чергова грандіозна компанійщина, а саме, будівництво автошляху між Жашковом і Одесою, яким по суті керує міністр Г.Кірпа. Будівництво не забезпечене належним чином проектною документацією. Упереджуючих археологічних розкопок не ведеться, хоч дорога проходитиме через кургани, трипільські поселення, інші історичні пам`ятки. Все зникає безповоротно під лопатами величезної кількості екскаваторів та грейдерів. Археологічні пам`ятки ліквідуються так швидко, що жодна інспекція не в змозі відстежити цей процес, всі порушення законодавства.
Тому громадськість привертає увагу Міністерства культури до цієї проблеми. Міністерству вже, врешті-решт, треба стати в обороні історичної спадщини при реалізації цього та подібних проектів. Слід забезпечити виконання робіт тільки за проектною документацією і відповідно до вимог чинного законодавства.
Настала пора нашій державі приєднатися до всіх міжнародних угод з захисту культурної та природної спадщини, зокрема до Європейської конвенції про захист археологічної спадщини. А в терміновому порядку слід нарешті створити механізми для реалізації вже ратифікованих міжнародних угод - Міжнародної хартії з охорони й реставрації нерухомих пам'яток і визначних місць (Венеціанська хартія) та Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини.
Необхідно розпочати на державному рівні серйозну роботу з інвентаризації всієї спадщини Трипільської цивілізації. Можна сказати, що ми не знаємо, що маємо і чим володіємо. До цих пір немає повної інвентаризації трипільських поселень. Не інвентаризовані належним чином музейні експозиції і запасники музеїв та сховищ наукових, дослідницьких установ. Про єдиний каталог або реєстр трипільських пам`яток нічого й говорити. Все, що стосується Трипілля, дуже швидко розпливається по всьому світу. Я вже не говорю про ті речі, які раніше осіли в Росії і Польщі. В таких умовах про охорону трипільських пам`яток нічого й говорити.
В багатьох краєзнавчих музеях відсутні експозиції на трипільську тематику. Так, в Житомирському краєзнавчому музеї навіть згадки немає про Трипілля. І це в той час, коли на території області не тільки виявлено, але й досліджено ряд трипільських поселень, зокрема Райки, Городське, Колодяжне та інші. В раніші часи, як стверджують працівники музею, трипільські пам”ятки виставлялися на публічний огляд, а нині колишні експонати знаходяться у сховищах. Для чого експонати про древню історію опиняються не у виставкових залах, а в сховищах? Чи не для того, щоб переміститися кудись ще далі, аж за кордон?
В Луцькому краєзнавчому музеї Трипілля представлене лише однією посудиною.
Тому потреба в інвентаризації всього трипільського спадку як в Україні, так і за кордоном є дуже нагальною. Кожне поселення, кожний предмет має бути задокументований і представлений в єдиній базі даних. Потрібна державна програма інвентаризації трипільської спадщини як окремий державний документ, або хоч би як елемент державної програми з вивчення, охорони, музеєфікації та популяризації набутку Трипільської цивілізації.
Велику тривогу громадськості викликає чорна археологія. Руйнівні масштаби такої незаконної діяльності вже давно перейшли будь-які допустимі межі. Обставини вимагають вжиття рішучих заходів по вирішенню цієї проблеми. І в цій ділянці можна навести порядок, якби цього хотіла влада. Не так просто розкопати скіфський курган, чи могилу або трипільське житло, щоб ніхто цього не помітив. Всі все бачать і мовчки спостерігають. Мені розповідали, що в Черкаській області чорні археологи грабують не тільки трипільські поселення, але й могили-кургани. Вдень – магнітна розвідка, вночі – трактор. За ніч добралися до поховання, похапали все, що попалося під руки і пішли далі. І всі про це знають. Але справжньої протидії цьому з боку влади немає.
Дуже мляво розгортаються процеси заповідання території, цінних в історико-культурному значенні. Навіть діяльність нещодавно створеного Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура” не забезпечується належним чином, і в першу чергу фінансово. Але в умовах ринкового сільського господарства, приватизації землі треба поспішати зі створенням заповідників і резервування територій, щоб зберегти найбільш цінні об`єкти. Слід також створити репрезентативну мережу, єдину систему музеїв – від національного рівня до музеїв у школах. Найкращим збереженням трипільської спадщини є введення її в суспільний обіг.
Існує нагальна потреба в більш цілеспрямованій популяризації Трипільської цивілізації.
Ніколи не вдасться відшукати фінансування на дослідження Трипільської цивілізації, якщо не забезпечити належної популяризації знань про неї. Ця популяризація має бути різноплановою. Це і творення музеїв, окремих музейних експозицій, пересувних виставок, випуск науково-популярної літератури, створення фільмів, започаткування постійно діючих теле – та радіопередач. На порі також використання, запровадження нових для нас засобів популяризації, зокрема таких як археодроми, інтернетні видання тощо. Все це знову ж таки потребує об`єднання зусиль влади, дослідницьких установ, громадськості.
Окреме завдання – створення умов для діяльності приватних колекціонерів. Приватні колекціонери потребують всебічної підтримки, зокрема в тому, щоб вони мали змогу якнайскоріше і якнайширше організувати показ своїх колекцій. Публічні приватні виставки, приватні музеї – це не тільки форми контролю за національною культурною спадщиною, це ще й визнання потрібності такої діяльності як приватне колекціонування. Без такої засвітки приватних колекцій багато цінних, унікальних старожитностей опиниться за кордоном. І зарадити цьому не можна буде. Люди мусять продавати свої колекції, щоб вижити.
З викладеного випливають такі пропозиції. Перше. Треба створити громадську координаційну раду, до складу якої увійшли б представники наукових кіл, влади та громадськості. Ця рада має відстежувати всю діяльність, яка стосується Трипілля, і координувати зусилля громадських структур, які діють у цій сфері. Слід пам”ятати, що трипільською проблематикою цікавляться різні фонди, підприємства, художні колективи тощо.
Друге. Потрібно домогтися створення при Національній Академії Наук Трипільської комісії. Ця пропозиція вже обговорювалася з академіком І.Курасом, з іншими людьми. Але нічого втішного на цьому напрямку не має. Вищі наукові академічні кола поки що потреби у такій комісії не вбачають. Історичний прецедент, коли у 20-ті роки минулого століття Україна мала таку комісію, не спрацьовує. Кажуть, що та Трипільська комісія існувала ніби як замінник інституту археології. Дійсно, більшу половину двадцятих-тридцятих років минулого століття археологічного інституту в Україні не було. Заснований в Києві за часів Української Народної Республіки інститут археології проіснував до остаточного встановлення радянської влади – до 1922 року. Але забувають, що Трипільська комісія входила до складу Всеукраїнського археологічного комітету. Логічніше було б стверджувати, що Комітет, а не Комісія, виконував функцію інституту. Насправді Трипільська комісія існувала тому, що її батьки усвідомлювали справжній масштаб трипільського феномену, його значення для долі сучасної цивілізації. Тут мовиться про комісію як структуру, яка могла б скоординувати зусилля дослідницьких установ з багатьох галузей науки, звести в єдину систему всю багатобарвність методів дослідження Трипілля, виробити цивілізаційний погляд на цю древню історію українців.
Саме для цього потрібна така комісія, а не для того, щоб підмінити Інститут археології, як думають, судячи з усього, його керманичі. Інститут археології має що робити, аби тільки його діяльність була забезпечена належним фінансуванням і новими кадрами. І масштаб цих робіт – величезний.
Третє. Треба домагатися створення Національного музею археології як окремої установи або як складової національного музею історії та культури України. В ідеалі краще було б, щоб Національний музей археології був складовою Національного музею історії, але в сьогоднішніх реаліях легше створити такий музей як окрему структуру. Черняков І.Т. вже багато років проштовхує цю ідею в життя. У свій час, коли Л.Кравчук був Президентом України, він пропонував йому зреалізувати цю пропозицію. Але на жаль, тоді цій ідеї не судилося зреалізуватися.
Такий музей мав би створюватися на сучасних принципах. Принаймні, давня історія України повинна представлятися таким чином, щоб археологічна культура виступала головним структуроутворюючим експозиційним елементом, а не історична епоха, що переважає в теперішній музейній справі. Можна по-різному реалізувати цей підхід, наприклад, створити окрему експозицію “Трипільська цивілізація” з єдиним масивом експонатів, а можна під загальною назвою “Трипільська цивілізація” створити окремі музейні експозиції з усатівської, городсько-волинської та інших культур. Можливий комбінований варіант, коли поряд з єдиним масивом експонатів створюється експозиція, присвячена тій же усатівській чи іншій культурі. Але все це є елементами єдиної експозиції – “Трипільська цивілізація”.
Саме за таким принципом створені найкращі європейські музеї. Той же Пергамон в Берліні. Чи польські музеї, зокрема краківські. Тільки в нас все розмазується в якийсь знеособлений масив експонатів в рамках цілої культурно-історичної епохи.
Четверте. Пропоную не обмежуватися тільки науковими конференціями, а започаткувати серію круглих столів. Ці круглі столи повинні мати тематичний характер і бути постійно діючими. Актуальних питань – безліч. Наприклад, слід провести круглий стіл, присвячений М.Даниленку. Слід провести круглий стіл, на якому розглянути проблеми приватного колекціонування старовини. Вже зараз можна сформувати актуальну тематику ще для цілої низки круглих столів.
П”яте. Необхідно мати національну програму з інтенсифікації робіт по вивченню трипільських пам”яток, які знаходяться за кордоном. В першу чергу в Росії і Польщі. Слід розпочати роботу з організації в Україні виставок таких пам”яток.
|
|