|
10/20/98
Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії
Другий приїзд до Києва голови Державної Думи Російської Федерації Геннадія Селезньова збігся у часі з глибокою економічною кризою, що охопила Росію і поширилася звідти на Україну. Однак ця обставина вочевидь не знічувала високого гостя, що й засвідчив його виступ в українському парламенті. Неприпустимі висловлювання одного з політичних лідерів Росії не мають нічого спільного із задекларованими в Москві і Києві намірами розвивати дружні добросусідські стосунки між двома народами. Його грубі втручання у внутрішні справи незалежної України, його спроби диктувати, що і як повинна робити суверенна держава, ще раз переконливо довели: рецидиви агресивного імперського синдрому російської політичної еліти у відносинах з іншими країнами і надалі є основою зовнішньої політики Росії.
У “парламентському портфелі” пана Селезньова не було жодних рішень Державної Думи, спрямованих на поліпшення відносин між нашими державами, Держдума і досі не ратифікувала договір про дружбу, співробітництво і партнерство, а ведення “особливими стратегічними партнерами” акцизного збору на українські сільськогосподарські товари, що їх ввозять на митну територію Росії, квота на український цукор є не що інше, як створення додаткових перешкод для розвитку економічних відносин між сусідами.
Але, повторюю, ці питання головний держдумівець делікатно обійшов і натомість зовсім неделікатно почав видавати рекомендації українським парламентаріям, як їм краще задовольнити вимоги “старших” російських депутатів. Очевидно, там, у білокам’яній, на помічають історичних реалій, не розуміють, що заклики до слов’янського єднання в нерозривному союзі є всього-навсього елементом плачу за колишнім “нерушимым”. Віра в майбутнє відродження імперії – просто сліпа наївність, яка, проте, дорого може коштувати нашому народові.
Одне з “побажань” Геннадія Селезньова Верховній Раді України – негайно приєднатися до Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД. На жаль, у нашому парламенті знайшлися бажаючі виконувати це побажання. Якщо це питання знову винесуть на порядок денний, парламент накриють хвилі безплідної дискусії про необхідність відновлення братерського союзу народів та гармонізацію законодавства між державами, які раніше входили до складу СРСР. Нашу увагу знову відвернуть від розв’язання важливих економічних проблем.
Складається враження, що окремі політичні сили не дбають про національні інтереси України, а лише про виконання московського замовлення, до того ж за будь-яку ціну. Бо як пояснити тоді свідоме нехтування ними конвенції про Міжпарламентську асамблею, з прийняттям якої різко змінився стасус МПА СНД, а Угода про МПА держав-учасниць СНД втратила чинність. Вона визначала статус МПА “як консультативного інституту для обговорення питань і розгляду проектів документів, які становлять загальний інтерес”. МПА за цією угодою створювалась як міждержавна структура. Однак цей статус МПА СНД досить швидко еволюціонував у бік перетворення її на орган СНД з чітко окреслиними наддержавними функціями. Автор сумнівних, з точки зору здорового глузду, ініціатив не бажають зважати на те, що українське законодавство не передбачає міжпарламетського співробітництва в межах СНД, а також з тим, що Україна не є державою-членом СНД. Так само вони не хочуть помічати, що еволюція Міжпарламентської асамблеї, як і в цілому СНД, відбувається виключно за ініціативами російської влади і підпорядкована вирішенню внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем Російської Федерації. Цю мету російська влада не тільки не приховує, а й широко пропагує в усіх важливих політичних документах. Зокрема, в указі Президента Росії “Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД” прямо й відверто наголошується на необхідності забезпечення домінуючої ролі Росії при “формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на території постсоюзного простору” як важливого чинника “включення Росії до світових політичних та економічних структур, запобігання відцентрових тенденцій у самій Росії".
Нинішня політика Росії спрямована на збільшення її геополітичної ваги у світі шляхом утримання стратегічного контролю над країнами колишнього союзу. Але симпатики московської політики в Україні не хочуть обговорювати засоби, за допомогою яких російська влада намагається досягти своїх цілей. А цими засобами були і залишаються спроби провідних компаній Росії за міцної підтримки своїх державних структур приватизувати стратегічно важливі об’єкти, зокрема нафтової та газової інфраструктури в Україні, намагання РФ будь-що зберегти військову присутність у нових незалежних державах, контроль за їх зовнішніми коридорами, розбудову колективної безпеки СНД та оборонного союзу.
Ностальгічні плачі за Міжпарламентською асамблеєю не можуть закреслити реальність: Україна поряд з Росією та Молдовою вступила до Ради Європи і має привести національне законодавство у відповідність до європейського правового поля. Це, зокрема, стосується приєднання України до основних міжнародно-правових документів Ради Європи й прийняття цілої низки законів та інших нормативних актів, положення яких відповідали б стандартам РЄ. Україна взяла на себе зобов’язання ухвалити рамковий правовий акт стосовно захисту прав людини, а також нові кримінальний, цивільний, кримінально-процесуальний та цивільно-процесуальний кодекси, які мають відповідати стандартам Ради Європи. Оскільки значна частина держав-учасниць СНД не є членами Ради Європи, то гармонізація законодавства з ними на багатосторонній основі здатна негативно позначитися на відповідність законодавства України сучасним європейським та світовим стандартам. Отже, потрібних для України функцій ця структура СНД не окреслює. Навіть не вступаючи до МПА, український парламент мав можливість одержувати всі модельні законопроекти, розроблені нею. Як правило, їх кидали у шафи, столи, сейфи і ніколи не використовували під час розробки наших українських законопроектів.
Участь УКраїни в МПА недоцільна і з бюджетно-фінансової точки зору: фінансові витрати не дадуть реальної практичної віддачі. Фактично кошти витрачатимуться на фінансування тих завдань, які значно успішніше виріщуються Україною в рамках Ради Європи.
Майбутнє Міжпарламентської асамблеї, як і СНД у цілому, є невизначене і проблематичне. Втягування України до неї суперечить національним інтересам нашої держави і здатне зашкодити її іміджу в очах світової спільноти. Поза всяким сумнівом, такий крок України буде однозначно розцінений у світі як повернення назад – до поступової відмови від незалежності України, як значний успіх Росії в реалізації найбільшої мети в її зовнішній політиці – відновлення на теренах пострадянського простору в тій чи іншій формі колишньої російської імперії. Вступ України до МПА значно віддалить нас від країн Центральної та Західної Європи і практично унеможливить виконання основного принципу зовнішньої політики України – інтеграції до провідних європейських та євро-атлантичних структур.
Сьогодні під час загальної фінансово-економічної кризи СНД у черговий раз довела свою безпорадність перед цими процесами. Тому саме нині ми маємо історичний шанс поховати під уламками історії ще один міф – міф про необхідність для наших народів не тільки якогось нового слов’янського союзу ( до речі, чому слов’янський союз, адже і в Росії, і в Україні живуть представники інших груп ? ), а й співдружності незалежних держав. Бо насправді вона є угрупованням країн злиднів, бідняків, нескінченних конфліктів і цілковитого занепаду добробуту людей, неповаги до найелементарніших прав людини – права отримувати винагороду за роботу. Ми маємо, врешті-решт, покласти край диктату Росії, яка не може справитися зі своїми внутрішніми проблемами і перебуває на межі громадянської війни, та акцентувати подальшу діяльність української держави на розвитку двосторонніх відносин на пострадянському просторі і якнайшвидшій інтеграції до європейських та трансатлантичних структур. майбутнє України – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії.
Голова Державної Думи також наказав нам винести на ратифікацію в парламент “чорноморський пакет”. Цей наказ – вершина цинізму. Україна відмовилася від права власності на значну частину майна, об’єктів берегової інфраструктури, акваторій та земельних ділянок Чорноморського флоту колишнього СРСР. Основні положення угод свідчать про їх російську належність. Окремі статті документів прямо суперечать Конституції України. Наприклад, положення про основну базу ЧФ РФ у Севастополі та тимчасове застосування угод до набуття ними чинності. Адже ратифікація угод можлива лише після внесення зміни до Конституції.
Розмір відшкодувань Україні з боку Росії набагато менший за реальну вартість майна та реальні розміри плати за користування землею, об’єктами інфраструктури, акваторією та іншими ресурсами. По суті, ці угоди можна вважати дарчими документами. І це не авторська гіпербола. Україна втратила близько 40 мільярдів доларів, передаючи Росії половину флоту. І це ще не все. Крім половини кораблів та суден колишнього ЧФ, Україна “презентувала” “стратегічному партнерові” ще 117 кораблів, що становить не багато не мало 32 відсотки колишнього ЧФ. Як компенсацію за них Росія зобов’язувалася списати з українського боргу 521,06 млн. американських доларів. Цю суму можна оцінити, порівнявши її з тією, яка передбачалася проектом цієї самої угоди від 23 серпня 1995 року: тоді нам мало перепасти 2992, 78 млн. доларів. “Щедрість” тодішнього прем’єра Павла Лазаренка, чий підпис стоїть під угодою, і поступливість Президента Леоніда Кучми, який доручив йому цей документ підписати, обійшлися Україні в 2,5 млрд. доларів. (До речі, міждержавні угоди повинен підписувати тільки глава держави). Справді великодушний жест з нашого боку ! А ми щось говоримо про нашу величезну заборгованість перед Росією.
Ще кілька прикладів. Протягом чотирьох років з ЧФ було списано 263 одиниці кораблів та інших плавзасобів. Згідно з угодою про взаємні розрахунки передбачено, що Росія має відшкодувати Україні половину їхньої вартості в розмірі 5, 5 мільйона доларів. Полічіть, скільки це все становить у середньому за одиницю, і ви зрозумієте, що значно вигідніше було б продати ці кораблі на металобрухт.
Угоди не передбачають оплати за використання іноземними військами української території протягом 1992-1997 років. Тобто за наслідки базування знову має розкошелитися сама Україна. Орендна плата за використання землі та акваторій просто мізерна. По суті, вона майже не покриває земельного податку. І за цього всього сторони “домовилися” про оригінальний спосіб розрахунків. Навіть більш ніж оригінальний. Росія не сплачує Україні коштів, просто списує борги (?!). За наявною схемою для повного погашення нашого боргу російський Чорноморський флот повинен базуватися в Криму аж 24 роки.
Крім територіальних та фінансових втрат, є ще один неприємний аспект: Україна де-факто вступила у військовий союз з Росією.
Питання про заборону існування іноземних військових формувань на українській території так і залишилося відкритим. Поринувши у мрії про мир і злагоду з північним сусідом, ми наче зовсім забули про існування законопроектів, які передбачають виведення військових формувань Російської Федерації з української території та статус підрозділів і збройних сил іншої держави, що їх підготували парламентарії минулого скликання відповідно до Основного Закону. Розуміючи, що рішуче попрощатися з іноземними військовиками негайно – річ нереальна, автори документів чітко передбачили терміни остаточного виведення російських військових формувань, визначили конкретне місце базування Чорноморського флоту, умови оренди та інше. Але… Замість того, щоб виявити наполегливість, ми слухаємо накази російського гостя. Це справді неприпустимо – зволікати з розв’язанням проблеми виведення іноземних військових формувань тоді, коли всі органи влади й політичні сили Росії провадять великодержавну політику не лише щодо Севастополя й Чорноморського флоту, а й України в цілому.
Це справді той випадок, коли за державу прикро і соромно за деяких політиків, які замість того, щоб відстоювати національні інтереси України, за звичкою схиляють голову в північно-східному напрямку.
Георгій МАНЧУЛЕНКО, народний депутат України, член Комітету ВР з питань національної безпеки та оборони.
“Голос України”, 20 жовтня 1998 р.
|