|
02/26/98
Джоджики – родина патріотів.
Багато у нашому краї славних родин, які перенесли страждання і муки, пройшли тюрми, але вистояли, вижили. Дочекавшись жаданої волі, зберегли себе благородними, зростили і виховали дітей, які продовжують їх національно-патріотичні починання. Про одну з таких родин моя розповідь. Це родина Джоджиків.
Працюючи у Тернопільському районному відділі освіти, я звернув увагу на працьовитого бухгалтера Стефанію Стефанівну. Мовчазна, але принципова, завжди ставала на захист інтересів покривджених. Відбувалися в нас так звані політінформації, а після них продовжувались уже за робочими столами дискусії. Ось там пані Стефанія робила спростування неправдивого, сфальсифікованого того чи іншого матеріалу політінформації. Не раз думав: хто вона, ця непомітна, але дуже розумна, цікава людина?
...На хуторі Підруда Теребовлянського району, де народилася і жила, діяв партизанський осередок і Стефанія співпрацювала у ньому. Під час навчання у Бережанському технікумі торгівлі злі язики видали її, в 1951 році була арештована і засуджена на 25 років. А далі — Воркута, де з’єднались дві долі. Там же в наступному році, після „відлиги'' на поселенні, народилась у них дочка Леся.
Дві долі. Складнішою вона була у її чоловіка Івана, родом із села Голгочі Підгаєцького району. Дитинство його пройшло у постійних тривогах, бо старший брат Микола активно діяв у підпіллі. Малі Іван та Оксана разом з матір'ю, щоб не бути вивезеними до Сибіру, переховувалися поміж людей, ночували на сусідських горищах. Не поліпшилося життя з приходом фашистів. Спочатку Іван навчався в Бучацькій торговельній школі, але німці її закрили. У 1942 році він вступив у юнацьку сітку ОУН, а вже через рік став її підрайоновим провідником.
Провід ОУН відправив його у підстаршинську школу УПА в с.Мелну Рогатинського району на Станіславщині. Завершення вишколу перервало наближення фронту. Всі відділи УПА були зняті з місць дислокації і вирушили рейдом у Карпати, щоб віддалитись від фронтової лінії, не допустивши людських втрат. Тоді Івану Джоджику було 18 років. На підході до Карпат, перебуваючи у сотні буйних, яка нараховувала біля 220 чол., він прийняв перше бойове хрещення з німцями. Розгромивши частину ворожих тилів, повстанці запаслися зброєю, амуніцією, продуктами.
Після двотижневого конспіративного стояння далеко в горах, як тільки фронт просунувся на захід, пройшла реорганізація відділів і курені „Бондаренка", “Остапа", а його складі сотні „холодноярівців", “буйних", „рубачів” переправились через Прут і Лімницю, вийшли в запілля Червоної армії і дійшли до лісів між селами Слов'ятин, Божиків, Тростянець, Мечиків. Друге бойове хрещення мав Джоджик уже з військами НКВС, які направлялись на операцію у карпатські ліси.
З боями пройшла Іванова сотня від Карпат до Волині. Найжорстокішими були сутички у слов'ятинських лісах на Підгаєччині, під Поручином на Бережанщині, Лспушною та хутором Іванівка на Волині, Альбанівкою на Зборівщині. У найкритичніші моменти він виходив на завдання як кур’єр і розвідник. 3 болем згадує сьогодні побратимів по зброї, що загинули у довготривалих боях: “Бояна”, студента Бережанської гімназії, „Прута", сина священика з Ґороденки, „Клима" з Львівщини.
Оскільки було дуже багато поранених повстанців, Джоджика відправили у ліси поблизу Слов'ятина на курси сотенних санітарів, після закінчення яких був призначений санітаром у сотню „Довбні". У бою під Зарваницею на Теребовлянщині сотню розбили війська НКВС і повстанці були змушені перейти у збройне підпілля. Районний провідник ОУН “Петро” повідомив, що постановою Проводу ОУН нерозконспірованим повстанцям дозволено легалізуватись. Після цього Джоджик появився у Бережанах як Богдан Джиджора.
Навчався у Бережанському, Рогатинському педучилищах, організував там юнацьку сітку ОУН, однак під загрозою арешту змушений був залишити навчання. 3годом він вступив у Львівський поліграфічний інститут.
Як не конспірувався, але його видали. Це був 1948 рік. Після тюремного слідства і допитів були тюрми Воркути, в яких перебував 9 років, у тому числі один рік у закритій тюрмі за організацію страйків і диверсійних актів на шахтах.
Після звільнення працював на будівництві, заочно закінчив Кам’янець-Подільський технікум. Будівельником вийшов на пенсію...
Я, звільнений як неблагонадійний з посади заврайвно влаштувався на роботу в заочній школі і тут познайомився з друкаркою – скромною, здібною дівчиною Лесею, донькою Джоджиків. Вона працювала недовго, бо вступила у політехнічний інститут.
Третє моє знайомство з родиною Джоджиків сталося у 1995 році. На обласній установчій конференції інтелігенції я був обраний головою відділення новоствореного Конгресу української інтелігенції, а син Джоджика Ярослав увійшов до складу обласного проводу Конгресу. Якось він мені сказав, що назвали його ім’ям батькового брата, якого розстріляли більшовики у 1947 році. І він вважає себе продовжувачем його справи.
Андрій КЛИМ
|