Олександр СЛОБОДЯН, “Чи потрібні Україні національні компанії?”

У наші дні вже як незаперечна істина сприймаються слова про те, що малий бізнес потребує державної підтримки, допомоги та опіки. Протягом останнього десятиріччя суспільна думка чітко визначилася на користь підтримки малого підприємця, який не чекаючи особливої уваги від держави не тільки сам собі дає раду та створює робочі місця для інших громадян, а й сплачуючи податки, підтримує рідну державу.

Чомусь так склалося, що за середні та великі українські компанії мова йде лише в загальному плані, обмежуючись вже збитим терміном „захист національного виробника”, за яким, як правило, нічого не стоїть. Адже всім зрозуміло, що захисту потребують пенсіонери та інваліди, малозабезпечені та багатодітні, національна культура та освіта, але якого захисту потребує національний виробник, крім часто вживаних термінів, типу „знизити податкове навантаження”, широкому загалу майже невідомо.

Щоб приступити до розкриття цієї непростої теми, давайте спочатку визначимося із дефініціями, що ж таке „національна компанія” та „національний виробник”.

Як приклад, можемо взяти харчову галузь України, продукція якої широко відома нашим громадянам. Серед величезного вибору продукції від різних виробників та різних торгових марок ми спробуємо класифікувати підприємства за кількома напрямками і свідомо не вводимо до цієї кваліфікації державні підприємства.

Перший тип: підприємство – імпортер, що не займається виробництвом в Україні, свою продукцію імпортує, вклад у економіку України обмежується сплатою обов’язкових податків та рекламними кампаніями чужих для нас торгових марок. Подібні підприємства є як з українськими засновниками, так і підрозділи іноземних чи міжнародних компаній. Щоб не робити їм зайву рекламу - не буду наводити приклади, вони і так всім добре відомі.

Другий тип: підприємство – виробник, що є українським підрозділом міжнародної кампанії. Цей напрямок потрібно розділити ще мінімум на два сегмента. Перший сегмент - підприємство, яке повертає прибуток у лоно материнської іноземної компанії, а в Україні обмежується розвитком та рекламою міжнародних торгових марок. Другий сегмент: підприємство – виробник, яке реінвестує прибуток у розвиток власного бізнесу в Україні, у тому числі виробничих потужностей та національних торгових марок. Характерний приклад такого підприємства – ЗАТ „Крафт Фудз Україна”, з торговими марками шоколад „Корона” та чіпси „Люкс”.

Відносно всіх українських підрозділів міжнародних компаній хочу зауважити – у будь-який момент материнська іноземна компанія може захотіти не тільки повернути витрачені нею кошти на попередні інвестиції, а й отримати прибуток. Цілком зрозуміло, що інвестиції для того і робляться, щоб в наступному отримати прибуток.

Третій тип: підприємство – виробник із українськими власниками. Цей тип теж необхідно розділити мінімум на два сегмента відносно існуючої практики розподілу отриманого прибутку власниками підприємства. Перший сегмент: підприємства всілякими засобами виводять гроші із власного бізнесу, ховають в офшорах і т.п., не розвиваючи власних торгових марок. Другий сегмент: підприємство інвестує всі зароблені кошти у розвиток виробництва, власних торгових марок та головне – власних працівників, підвищуючи їхній професійний рівень.

Не засуджуючи, але і не виправдовуючи представників першого сегменту (їхня бізнесова поведінка може диктуватися елементарним страхом), все ж таки вважаю справжньою „національною компанію” ту, власники та керівники якої, не дивлячись на різні політичні чи економічні катаклізми, працюють, розвиваючи виробничі потужності, власних працівників та торгові марки. Як правило, суспільна роль подібних компаній не обмежується чесною сплатою податків, вони самі собі знаходять додаткові навантаження, допомагаючи національній культурі, спорту, соціально незахищеним верствам населення.

Тому для мене немає ніякого сумніву, які підприємства є „національними компаніями”, і чому їх повинна підтримувати держава. Мова йде не про вибіркову підтримку, зрозуміло, що ми не можемо перенести нашу досить розмиту класифікацію на податкове законодавство та запропонувати запровадити для „національних компаній” якісь пільги.

Справа зовсім у іншому. „Національні компанії” повинні бути переконані, що держава завжди знаходиться на їхньому боці. Як у цьому переконаний американський „Форд” чи голландський „Філіпс”.

В часи глобалізації ринків, початку та розвитку діяльності міжнародних корпорацій на ринку України, підприємства України відчувають величезний брак ресурсів для повноцінної конкуренції. У першу чергу це відбувається через дискримінацію національних виробників, через невиправдано тяжкий податковий тиск, постійні зміни правил гри, через непрозору систему ведення бізнесу та, власне, ту мораль, яка сьогодні панує в нашій державі.

Українські компанії із обмеженими власними ресурсами через надзвичайно високі податки не мають змоги розвивати власні підприємства, власні торгові марки, а головне - знаходити ресурси для постійного навчання та підвищення кваліфікації власного персоналу. В таких умовах неможливо побудувати стратегічну модель перетворення української компанії у міжнародну компанію, в яку, наприклад, переросла фінська Нокіа, випередивши всіх своїх світових конкурентів. Наші внутрішні закони не дають такої змоги – бути конкурентноздатними на світовому ринку, не лише наздоганяти, а й переганяти кращі світові компанії, бути мобільнішими та гнучкішими.

В сьогоднішній ситуації міжнародним корпораціям та нашим російським конкурентам навіть не обов’язково створювати власні виробництва на території України. Вже кілька років як намітилася тенденція започаткування та розвитку виробничих підрозділів міжнародних компаній на території Росії, з якою ми маємо Договір про вільну торгівлю та імпорту готової продукції до України.

Як приклад, тільки в харчовій галузі можна назвати французьку компанію Данон, англійську Кедбері, американський Марс, які мали бізнесові плани розпочати виробництво продукції в Україні, але побудували фабрики в Росії та імпортують готову продукцію на наш ринок.

Росія, яка є нашим головним конкурентом у Східній Європі по залученню інвестицій, має більш ліберальне законодавство. Цей фактор є одним із головних для залучення інвестицій. Тому українські підприємства втрачають не лише власний ринок, вони втрачають власну привабливість на ринку інвестицій, а разом із тим і власну номінальну та фактичну вартість.

Якщо ж Україна проковтне підготовлений в Москві новий інтеграційний проект та ввійде до Єдиного Економічного Простору, то враховуючи існуючу різницю між Україною та Росією в цінах на енергоносії, масштабність російського ринку та вищі доходи російських громадян, ми самі похоронимо будь-які надії на залучення серйозних інвестицій.

В цій ситуації наша держава не отримує нічого – ні робочих місць, ні податкових відрахувань. Навіть податок на додану вартість, навколо якого відбувається скільки дискусій, повністю залишається в іншій країні, із якою ми маємо відповідні міжнародні договори.

На сьогоднішній день в Україні податки грають лише фіскальну роль, ігноруючи при цьому основну функцію податків – стимулювання підприємницької діяльності. За таких умов основній масі підприємств економічно невигідно показувати реальну величину прибутків. Більш привабливим для них є тіньові методи економічної діяльності та ухилення від сплати податків, що й набуло значного поширення в Україні.

Збільшення податкового тиску веде до збільшення втрат виробництва, зростання цін, втрати конкурентоспроможності по відношенню до іноземних товарів і, як результат, зменшення податкових надходжень до бюджету. Збільшується кількість неплатоспроможних та збиткових підприємств, їхнє місце на українському ринку займають іноземні конкуренти.

Через ті ж самі причини українські підприємства втрачають свої ринки в інших країнах. Якщо держава не виконує своїх обіцянок щодо повернення податку на додану вартість експортерам, то навіщо його взагалі збирати? Тим самим підриваючи довіру експортерів до держави та примушуючи українські підприємства відмовлятися від стратегічних завдань на зовнішніх ринках.

Україна повинна йти шляхом створення свого національного капіталу, своїх національних великих компаній. Національний капітал буде присутній у своїй державі завжди і саме він створить стабільність і забезпечить зростання надходжень до бюджету при відповідному ставлені до нього з боку держави. Хочу підкреслити – лояльності та підтримки потребують не окремі представники бізнесової еліти України, які є одним цілим із її владою, а всі національні компанії.

Неортодоксальний приклад: нещодавно міжнародна корпорація „Нестле” хотіла викупити найбільшого американського виробника шоколаду „Хершей Фуд”. Урядові інституції не дали на це згоди, мотивуючи тим, що „Хершей Фуд” є національним надбанням американського народу. Мова йшла зовсім не про гроші, а про щось більше.

Я хочу, щоб мане правильно зрозуміли, я зовсім не проти іноземних інвестицій. Я за інвестиції, там де вони очікувані, там де вони необхідні. Але ми повинні мати щось своє. Адже „Хершей Фуд” не був і не є збитковим підприємством, він і зараз успішно працює на свою країну.

Олександр СЛОБОДЯН, народний депутат України, член фракції “Наша Україна”, заступник голови Української народної партії.

“Голос України”, вересень, 2003 р.

Версія для друку

На першу сторінку