|
02/17/2006
Ювілей як погляд у майбутнє.
«День», 17 лютого 2006 р.
Уся мисляча Україна давно вже знає братів Михайла й Богдана Горинів як видатних борців проти комуністичного тоталітарного режиму, дисидентів, нескорених в'язнів радянських тюрем і концтаборів, народних депутатів України у Верховній Раді першого скликання, активних учасників боротьби за проголошення та зміцнення української самостійної держави.
Ювілей Богдана Гориня щойно відзначено. Багато згадано. Двадцять років життя, час, який міг стати апогеєм творчості цього чоловіка, одібрала в нього репресивна система совітської імперії. Але не змогла вона ні скалічити, ні знищити його духовних сил. У найтяжчі періоди свого життя, коли його радянська свобода була страшнішою за тюрму, він продовжував боротьбу за справжню волю, й не тільки для себе, а для всього народу. Працював як член редколегій самвидаву львівських часописів «Український вісник» і «Кафедра». Був одним із засновників Української Гельсинської спілки, головою Львівської організації УГС.
Зрозуміло, ювілей Богдана Гориня, його 70-ліття та його роман-колаж «Не тільки про себе», що був презентований громадськості 10 лютого у Будинку Центральної Ради в Києві, викликав надзвичайне зацікавлення української інтелектуальної, зокрема й політичної, громади столиці. Ювіляра пошанували його друзі й прихильники; це було свято не тільки людини великого духу, а й усієї сучасної української еліти, яка бачить у постаті Богдана Гориня ідейного виразника своїх історичних та нинішніх змагань за збереження державності, за перемогу на парламентських виборах 26 березня патріотичних сил.
Реванш промосковських сил — на порозі. Блок Ю. Тимошенко відколовся від помаранчевої команди. Його сприймають і хвалять російські політологи як другу після Партії регіонів опору політики приєднання України до ЄЕПу і надання російській мові статусу державної на українській землі. Ювілей Богдана Гориня обернувся на тривожну пересторогу українському народові. На нашу землю й незалежність насувається біда, «врем'я люте». Нас може об'єднати наново ідея боротьби за національну ідентичність і свободу, бо ж ворожі сили сьогодні об'єднує та сама ідея, яка згуртовувала ще на початку 90-х років групу 239-ти у Верховній Раді, тобто ідея затоплення нашої держави у союзі з Росією, Білоруссю та Казахстаном.
Книжка Богдана Гориня «Не тільки про себе» — це збірник документів, листів, щоденникових записів, фотографій та есе автора, де правдиво та майстерно обрисовано десятиліття (1955—1965), коли брати Горині та їхні однодумці формувалися як політичні борці, мислителі та виховники нових поколінь українських патріотів. Це найблагородніша книжка у нашій мемуаристиці, бо в центр виводить не автора, а його контакти з десятками людей, які вже тоді, у 50—60-х роках минулого століття, ставали відомими письменниками, художниками, а понад усе — громадськими діячами із знаками сподвижників національної свободи. Це книжка, яку майбутні генерації українців мають знати як свою власну історію, як біографію тієї частини української інтелігенції, що організувала рух опору й, зрештою, спричинилася до створення Народного Руху та проголошення самостійної України.
Я не був би здивований, навпаки, був би глибоко зворушений і втішений, якби на збори, присвячені 70-літтю Богдана Гориня, прийшов Президент Віктор Ющенко. Тільки він міг би своїм поклоном відзначити належним чином заслуги ювіляра у справі будівництва самостійної України.
Певна річ, Богдан Горинь обдарований багатьма талантами. Він — мистецтвознавець, літературний критик, історик, свідок і творець доби, яка триває й триватиме вічно в нашій історії як час відновлення державності. Та понад усе він — політик. Мені пощастило працювати разом із Богданом Горинем у комісії Верховної Ради України у закордонних справах. Засади закордонної політики були в основному сформульовані Богданом Горинем і схвалені парламентом. Саме тоді з'явився в нашому політичному лексиконі курс на європейський розвиток України, на рівноправні партнерські взаємини з Росією, зрештою, на вступ нашої держави до НАТО та ЄС. Пам'ятаю нашу поїздку (Богдан Горинь, Іван Драч і Дмитро Павличко) восени 1990 року в Париж, де ми представляли ще нібито радянську, але вже Україну, яка не слухалася Москви, на організованій М. Горбачовим міжнародній конференції, яка мала назву: «Зустріч на найвищому рівні Наради з безпеки й співробітництва в Європі».
Тоді Богдан Горинь, відповідаючи на запитання «Вечірнього Києва» (текст його відповідей надруковано в номері цієї газети 12 грудня 1990 р.), говорив: «Тепер настав період народів і націй, той період, коли кожний народ, який був ущемлений у своїх правах, хоче бути державним народом, хоче бути суб'єктом міжнародного права, хоче брати участь у загальноєвропейському процесі... Я вважаю, що тепер настав час, коли... необхідно обстоювати право України бути незалежною державою, право України вийти з Радянського Союзу і стати активною учасницею в європейському процесі».
Як депутат Верховної Ради України другого скликання Богдан Горинь очолював парламентські делегації на сесіях і семінарах Ради Європи та Північноатлантичної асамблеї. Тоді ж він був директором Інституту досліджень української діаспори.
Богдан Горинь визначав історичне завдання української держави й нашого народу — бути суб'єктом міжнародного права, належати до родини європейських націй.
Сьогодні це питання не зняте з порядку денного. Сьогодні проти вступу України до НАТО та ЄС виступають не лише комуністи, а й олігархи. Боротьба за істинну міжнародно-правову суб'єктність України триває. І вона триватиме доти, доки не зникне імперський синдром Кремля, доки політичні лідери Росії не збагнуть, що їм вигідніше мати поруч незалежну, дружньо налаштовану до Москви Україну, ніж приборкану, але насправді незнищенну українську національну ідею, яка завжди була й буде душею Шевченкового та Франкового народу.
Треба, нарешті, щоб зрозуміли і на Заході, й на Сході Європи, що Україна вже ніколи не буде російською колонією.
Я не зовсім вірю, що Богданові Гориню 70 літ. Є люди, що здатні існувати поза часом, їхній образ утинається у свідомість нації як щось незмінне, символічне, неподоланне. Богдан Горинь молодший од мене, але я завжди ставився до нього як до старшого брата. У студентські роки він був таким же стриманим, поважним, вдумливим, як тепер. Біля нього душа іншої людини намагалася виструнчитись, як рядовий стрілець перед курінним.
Правдолюбність Богдана Гориня відчувається не тільки в його слові, а й у його акценті, у природі його зору й голосу. У середовищі українських інтелектуалів Богдан Горинь — один із найавторитетніших порадників щодо політичного мислення, і мені дуже прикро, що його вміння об'єднувати людей із різних регіонів України, а на цій основі й саму державу нашу робити міцнішою, не затребуване сьогодні. Але він є, його творчість могутньо пульсує, його спогади — це не погляд у минувшину, а нагадування про наші зобов'язання, взяті перед своїм народом на Майдані.
Дмитро ПАВЛИЧКО
«День», 17 лютого 2006 р., http://www.day.kiev.ua/157647/
|