|
01/01/2001
Віталій ШЕВЧЕНКО. Вірші
* * *
Це літо
відвернулося від вас.
Нудьга.
Безвілля.
Марнотратство.
Пустка.
Спишіть свої канікули й відпустки
на непрожитий,
неспожитий час.
До дідька все!
За скороплином літ
розятрить память щемно й невситимо
лиш дівчина з сумирними очима,
в яких –
і літо,
й цілий білий світ.
З циклу Рання осінь
Лікарня
Я уперше ступив моріжком припорошеним,
І на мене півсаду дивиться.
Хай усьому я буду тут гостем непрошеним,
Бо ж і справді смішний на милицях.
Світе-осене, другий мій любий маю,
Йди, не бійся того, що рано.
Медсестра вже назустріч мені поспішає
З пожовтілим листком каштана...
Вродило!
На тополі зіперлося небо мережене,
Потонула цибулі грядка.
Лають за черевики мої невбережені.
Ох, обридли оці порядки.
А Миколу не сварять. Рай на городі.
І собі схитрувати доводиться.
Головне, що самі, за останньою модою,
Повні яблука в руки просяться.
До школи
Ледве схід учепивсь за сусідський сонях,
А у них – повна хата науки.
Брат уперто повторює вірш спросоння
І у батька в чорнилі руки.
Мати радісно з двору заносить квіти.
Ну збирайся скоріше, татку!..
Перше вересня! Донці важливо вміти
Пролистати буквар спочатку.
Фантазія
То осінь рання босоніж ходила.
А ти ховалась за вікном від місяця.
Тобі намарне до безтями віриться,
Що вже навік мене заворожила.
А осінь кралась... Хто на світі знатиме!
Згубивши стежку, звечора до рання
Услід ходив я полохливій лані,
Що проймайнула за твоєю хатою.
То ж просто лані тій було несила
Тобі одній в думках своїх повіриться,
Бо ти ховалась за вікном від місяця.
А осінь рання босоніж ходила...
Прощання з літом
Грім, як сміх, прокотивсь над баштанами ситими,
Позіхають тугі кавуни.
Що до того їм, литиме дощ чи не литиме, –
Розляглись на півсвіту вони!
Дід насуплено брови з-під яблуньки висунув,
Ув онуки – кожух на плечах.
І найперше на добрій, омудреній лисині
Відтінилась осіння печаль...
З циклу Дорога додому
– Тату, а пташкам тут не страшно?
З підслуханого біля руїн собору.
Міста і люди. Долі і віки. Усе в мені – епохи і культури. Не зникнуть в безвість ці старезні мури, допоки тут гніздяться ластівки. Віки і долі, дюди і міста... Історіє, всьому першопричина! Не з глини – з Тебе постає людина, мов пагін, що крізь камінь пророста.
Ось і стежка моя. І струмок. І село, де ріс я... І калина – все та ж, що в дитинстві гойдала сни. Припаду до землі дорогого мого Полісся, нових сил зачерпну з Убеді чи з Десни. Пахне плодом рілля. Що бентежніше є на світі? Помахаю лелекам, вклонюся травині тій, що за неї в отвіті, за все задля неї в отвіті на батьківській землі святій.
І розтануть сніги. Але вам не прийти з війни... І проснеться земля, тільки вас соловї не збудять. Доки є матері і допоки ростуть сини, доти ваші могили совіть будити будуть.
Мати вишила відчай. На рушник не стачило сил...
Знову клен шепоче під вікном, так само кучерявий – копія торішнього й позаторішнього: Спокутуй свій гріх сьогодні, бо завтра станеш іншим, кому відповідати вже за себе...
Покохай мене за десять літ. Вже тоді, коли я білим стану і зовсім по-іншому погляну на оцей одвічно юний світ. Вже тоді, коли усмішка сина витре смуток пройдених доріг і коли я не скажу Єдина..., не запрагну губ пянких твоїх. Покохай мене за десять літ, коли душу нагло вжалить втома. Я з польоту заверну додому і збагну, що став інакшим світ...
Світла доле моя, усміхнися мені рушниками, зодягни в вишиванку, піснею душу зігрій. Уклонися за все, що надбала мені віками і що стільки в мені збудила крилатих мрій. Я приймаю тебе, стражденну і героїчну, з голубою Десною даровану в спадок нам, щоб пронести в душі, прописати у серці вічно, а відтак передати синам.
* * *
Я виросту.
Я стану скульптором
і виліплю тебе, Любове.
Але ти, невдячна, скамянієш...
Доля
Між двох бід
вибираю третю –
Тобою заподіяну.
Що вибереш Ти?
|