“Вечірня газета”, Львів, 23.07.2004 р.

Ситуацію, що склалася з українською мовою та культурою, в інтерв”ю „Вечірній газеті” коментує голова товариства „Просвіта”, письменник, депутат Ради Павло Мовчан.
ДОВІДКА. Павло МОВЧАН народився 1939 року в Київській області, в селянській родині. У 1958-1960 роках навчався в Київському університеті. У 1965 році закінчив Літературний інститут ім. Горького, а у 1969 – Вищі сценарно-режисерські курси в Москві. Працював токарем, диспетчером, начальником гідро-метеорологічної експедиції АН СРСР, журналістом. Депутат Верховної Ради України трьох скликань, член фракції Української Народної партії. Один із засновників Товариства української мови ім. Т. Шевченка, пізніше – “Просвіти”. 1990 року обраний головою цієї організації. Володіє англійською та таджицькою мовами.

— Чи вважаєте ви достатнім стан державної підтримки української культури?

— Страшнішої влади ніж сьогодні, Україна не знала за жодного історичного режиму. Оскільки на початку 90-х національні сили не прийшли до влади, капітали перейшли до людей, далеких від національних потреб. Влада жорстока тим, що байдужа до всього і самодостатня. Це не влада, а група самообслуговування. Вона знищила море здобутків, які накопичилися за десятки років існування радянської системи. КПРС казала не „українізація”, а „сліяніє”, однак не витісняла таланти на задвірки, не забороняла творчий пошук. Тепер українська культура недобирає 75% фінансування. Українців перетворюють на затурканих, темних ірокезів. Наші суперталановиті актори, костюмери, каскадери, перекладачі – в стані принижених жебраків. Від них тхне непраною сорочкою і шкарпетками. Ми як африканська провінція, куди скидали ідеологічне сміття з Лондону, споживаємо третьосортний російський телепродукт.

— Невже за часи незалежності не було жодного „прориву” в справі розвитку української культури?

— Було два світлих моменти: президентство Кравчука та прем”єрство Ющенка. При Кравчуку „Просвітою” були делеговані майже всі заступники місцевих адміністрацій з гуманітарних питань, розроблено мовні програми. Адміністрація президента Леоніда Кучми „вимела” представників „Просвіти” з держвлади.

— Можливо, українським митцям слід частіше звертатися до приватного бізнесу?

— Якби кинули 1 млрд, — не кажіть, що таких коштів немає у олігархів, — наші митці завалили б полиці книгарень, працювали б всі театри, кінематограф. Однак бізнес до української культури байдужий. Голова пивзаводу „Оболонь” Слободян, екс-міністр іноземних справ Тарасюк допомагають грошима, Кравчук якось дав 10 тис гривень на культурні проекти, а бізнесмени, — приміром, з „Регіонів України”, — копійкою не поділилися. Віктор Пінчук фінансує не театр Франка чи обласний Дніпропетровський театр, а „Ленком” в Москві.

— Ви декларуєте продовження політичної лінії „Просвіти”, заснованої 135 років тому. В чому, на ваш погляд, особливості сьогоднішнього моменту?

— 135 років тому „Просвіта” проголосила формулу, — ми українці і будемо допомагати одне одному. Це підштовхнуло розвиток кредитових спілок, акумуляцію національних капіталів, послабило тиск чужоземців, які діяли за принципами національної нівеляції. Ясна річ, що нинішня „Просвіта” не може змагатися з новітніми суперструктурами такими засобами, як хати-читальні. Потрібні активні зусилля держави з модернізації українського простору, відхід від печерних методів впливу. „Просвіта” запропонувала програму створення україномовного комп’ютера. Хочемо відзняти 68 мультфільмів, — з сучасної урбаніки (старі анімаційні фільми були про село, хоч більшість українців живе в містах) та про пригоди царства звірів по казках Івана Франка „Лис Микита”. Третій блок – героїка. Що може бути романтичнішим, ніж „Тарас Бульба” Миколи Гоголя? Міністерству освіти запропоновано виготовити cd-„Кобзар”, — в декламаціях, піснях та образах.

— Чи вважаєте ви достатньою державну підтримку української книги?

— Письменники палили свої рукописи під Кабміном, вимагаючи зняти оподаткування видавничої справи. Рада підтримала урядовий закон, але його втретє заветував президент. В той же час, російський закон про пільги російській книзі функціонує 8 років. Завдяки ціновій різниці, російські книговидавці мають колосальні прибутки з України.

— Які перспективи розвитку українського кінематографу, в першу чергу — студії Олександра Довженка?

— Це суто державна справа. Проведемо парламентські слухання. Як свідчить досвід, вибух російського кінематографа стався після підписання Єльциним указу про звільнення від податків. Студія Довженко не може платити за 150 га землі. На модернізацію цієї студії потрібно, як мінімум 35 млн., з них 15 – на зйомку фільмів. Не треба казати, що ми бідні, нещасні, — ці гроші є. Їх перекидають казна куди, — в ДУСю (державне управління справами президента, — ред.), МВС, податкову, інші структури. Держава дасть поштовх, проінвестує перші проекти. Після цього – буде відкрито дорогу для комерційних проектів.

— Чи не вважаєте ви, що для подолання комплексу вторинності Україні має сенс запросити всесвітньо відомих митців українського походження?

— Ми не знаємо, яких ми геніїв випестували і подарували світу! Скільки українців втекло на Захід чи в Росію! Наприклад, Бартко, який зробив в Москві фільм про князя Мишкіна, чи російський режисер, українець за походженням Іван Сокур! Кілька років тому я створив в Україні фонд Івана Палагнюка, — видатного американського актора (нещодавно він відмовився від російської премії, яку йому намагалися вручити як „земляку”, бо вважає себе українцем, — ред). Він та знакова постать, яка могла б згуртувати славетних діячів культури українського походження для відвідання України. Влада, — на ту пору мером Києва був Леонід Косаківський, — не підтримала цієї ідеї.

— Ви кажете, що українські митці втікають в Росію. Здається, цей феномен мав місце і за радянських часів. Чим це пояснити?

— Коли у Москві обрізають нігті, то в Україні рубають пальці. Москва радянських часів була ліберальніша і багатьох врятувала, — Івана Драча, Бориса Харчука, Михайла Ткача, Ліну Костенко. А в Україні йшло полювання на творчих, ліберально налаштованих людей. Лютувало КДБ – дуже потужна структура, яка системно працювала і багатьох зламала.

— Чи правда, що вас вигнали з Київського університету?

— Причепилися до поганої російської вимови, — я казав не Лєнін, а Ленін. Я продовжив навчання в Літературному інституті в Москві. Там було багато негрів та азіатів, на їхньому тлі моя вимова виглядала ідеально. В аспірантурі захиститися мені не дали. Їздив по експедиціях. Чоловік Ліни Костенко – Василь Сіркунов, — прочитав мої сценарії, дав першу роботу на студії Довженка. І заохотив до науки у Москві. Я там закінчив вищі режисерські курси і повернувся на роботу до нього ж. Санкцію на можливість працювати давало КПУ. Резолюцію Юрія Єльченка, — одного з низових чиновників, — зберігаю досі. Він написав – „ні в якому разі не приймати Мовчана на роботу”. Мабуть, моє спілкування з відомими дисидентами відстежувалося.

— Чи знали ви когось з відомих російських митців?

— Я два роки слухав курси режисури Андрія Тарковського. Він був вихований мистецтвом і мав фантастичний культурний багаж. З ним було цікаво спілкуватися і за пляшкою вина, і в аудиторії. Це людина незвичайна, — якщо у нас 3% мозку задіяно, то у нього 5%. Тарковський дуже цікавився українською культурою, бував у Довженка та його дружини Сонцевої. Я спілкувався з низкою людей з дисидентської групи Синявського і Данієля. З Солженіциним зустрітися побоявся, хоч у мене на курсах викладали його друзі — подружжя Копилєвих. За ним особливо уважно наглядали спецслужби. У мене було собаче загострення на людей і ситуації.

— Чи правда, що ви товаришували з Василєм Шукшиним?

— З Шукшиним мене познайомив мій друг стюард, коли я їздив по експедиціях. Шукшин мені подобався, весь гострокутний, в нього не було овалів. Любили випити чарку, пробалакати всю ніч до ранку. Шукшин надзвичайно любив українські пісні. “Казак, а ну, давай, запоем! Вот ето ти помнішь? „Казанка, река”. Йому як тільки протяжне щось, мелодійне, то він думав, що то українське. Шукшин дуже любив оповідання Григора Тютюнника. Я намагався влаштувати їм зустріч, але не зміг.

— Чи існувало в Москві українське земляцтво?

— Так. Знаєте геніального російського співака Івана Козловського? Так от, він мій сусід з села Мар”янівка Київської області, виключно органічна українська людина. Московські українці збиралися в нього та у конструктора авіадвигунів академіка Люльки. Дружив з двома українськими науковцями з кола Рильського, — Олександром Дейчем та Єремією Айзенштоком. Вони повтікали з України і прилаштувалися в Росії, бо їх спершу били за націоналізм, а потім за космополітизм. В Москві тоді не було такої агресії до українців, як сьогодні. Вважалося, що ми єдині, але своєрідні.

— Ви часто їздили по експедиціях. Ганялися за „довгим рублем”?

— КПУ не хотіло мене пускати на ідеологічну роботу. Тому, починаючи з 25 років, мотався по Каракумах, Паміру та Алтаю. Гроші платили хороші, — біля 700 рублів. Поки доїдеш до метрополії, проп”єш половину, друзям позичиш. „Експедиційна” праця не приносила задоволення, бо не міг довго витримати в закритому просторі. Приміром, в Сибіру, де ми відстежували рух міграції білих ведмедів, з приміщення ми виходили раз на день. В закритому просторі дратує все, — як людина їсть, колупається в зубах. Одного технічного працівника попередив, щоб він не плямкав. Він не зрозумів, так я не витримав, — схопив рушницю. В одній експедиції у нас був графік приготування харчу, а мій напарник волинив. Я приходжу мокрий, в багнюці, їсти хочу, а їжа не наварена, дрова не нарубані. А напарник зі своїми „хохмачками”. Кажу, — „що ти вякаєш!” Взявся за сокиру, так він не ночував.

— А жінки в тих експедиціях були?

— Жінку роздерли б. Там чоловіки один одного ледь не розірвали. Через півроку звірієш.

— Ви більше полюбили людей після цих експедицій?

— Так, особливо жінок.

— На засідання Ради рушницю не приносите?

— Викинув після того, як в експедиції ледь не вбив на полюванні людину. Не побачив, що вона ховається в очереті, в засаді навпроти мене. Стрельнув, почув страшний крик. Мало в око не попав. Бог уберіг. Після того, кинув у воду рушницю, і сказав, — все!

— Які ще життєві ролі ви виконували, крім політика, письменника, сценариста, експедитора?

— Злодієм та вбивцею не був. Правда, колись побував в ролі „бомжа”. На Сахаліні зустрів земляків, пропив з ними зароблені в експедиції гроші. З гуртожитка виселили. Був вимушений збирати пляшки. На щастя, друзі переказали гроші на дорогу.

— Чи намагалися ви в собі щось змінити? І чи це вдалося?

— Бажання змін приходить з віком. Спочатку мене до певної міри влаштовував статус кота, який гуляє сам по собі. Був стихійний, нерегламентований. Потім намагався в собі ці риси подолати. В цьому сенсі людина проживає кілька життів.

— Ви хотіли б щось довести світу, владі?

— Владі, так. Життя без творчості безперспективне. Людина без творчості перетвориться на курдюк з кістками, а держава – на вічний додаток.

Світлана СТЕПАНЕНКО, Київ.

23.07.2004 р., “Вечірня газета”, Львів.

---

Версія для друку

На першу сторінку