I

5 грудня 2001 року завершився перший за часів незалежної України перепис населення, який, одначе, не може бути потрактований як наукова і бездоганна акція, результати якої заслуговують абсолютної довіри. Анатолій Погрібний в статті „Мовний аспект всеукраїнського перепису або хто з чим приходив до наших осель” (журнал „Урок української” №2) наводить ряд листів, в яких громадяни скаржаться на переписувачів.

Пише з Кіровограду Володимир Микитась: „Вважаю, що перепис був свідомо спрямований на збільшення в Україні фіктивної більшості росіян та носіїв російської мови з тим, щоб одержані в такий спосіб „дані” використовувати для юридичного оформлення статусу російської мови як другої державної.” Пише з Криму Ніна Майченко: „ ...всі наші відповіді на запитання записували на бумажку, а потім, як вони пояснювали, дома переносили в анкету. Але ми замітили, що це був такий порядок тільки стосовно українців, бо ж ось у нас живуть сусіди татари, то їх в анкети записували одразу – нас же, українців, як я точно встановила, записали поза нашими очима „русскими””. Пише з Харкова Домна Поліщук: „То був не перепис, а дитяча гра – хто більше напише росіян. Ось і мене, переписуючи по-російськи, навіть не запитали, якої я національності та якою мовою розмовляю.” Пише з Дніпропетровська Алла Харченко: „ ...я затримала її (переписувачку) і запитала, чому це її не цікавить, якої я національності. Вона дуже невдоволено дістала анкету і за моїм наполяганням написала, що я – українка...”

Таких листів багато, вони прийшли зі Сходу України і свідчать, що там іде процес національного відродження, а його приглушує „совкове” чиновництво. Ці листи пояснюють, чому за десять років незалежності в Україні українців не стало більше, навіть зменшилось на декілька десятків тисяч. 1989 року, за останнім радянським переписом, нас було 37 мільйонів, 591 тисяча, а 2001 року – 37 мільйонів, 542 тисячі. Перепис 2001 року стверджує, що населення України зменшилось на понад три мільйони, тобто 1989 року становило 51 мільйон, 707 тисяч, а 2001 року – 48 мільйонів, 457 тисяч.

Чи не дивина? Незважаючи на описану вище антиукраїнську запопадливість деяких переписувачів, росіян в Україні порівняно з 1989 роком зменшилось на три мільйони. Виникає питання, як пояснити, що українців фактично не зменшилось, а загальна цифра зменшення населення збігається більш-менш з цифрою зменшення росіян? Мабуть, головна причина такої зміни в тому, що поважна частина людей з національних меншин і з українців, яка в радянські часи подавалася за росіян, тепер подала правдиву інформацію про себе. Отже, слава Богу, вмирали не росіяни, а рабські звичаї брехливо афішувати свою приналежність до пануючої нації, якою й були росіяни в радянській Україні і повсюдно в сталінській імперії.

1979 року, за передостаннім радянським переписом, в Україні українців було 36 мільйонів, 489 тисяч, а 1989 року – 37 мільйонів, 591 тисяча. Виходить, що повернення українців до правдивих записів про себе відбулося головним чином 1989 року. З цього виникає принаймі два висновки. Перший: на час розвалу імперії українців, зрусифікованих аж до забуття національності своїх батьків, було в Україні не більше одного мільйона. Другий: події 1989 року, створення й діяльність Руху, антирадянські мітинги, революційне піднесення в народі – це була пора справжнього воскресіння українських душ, навіть в людей, що вже були зреклися своєї мови й свого національного єства.

Відбулося духовне воскресіння, та потім швидко надійшла доба вимирання нації. За останнє десятиліття смертність в Україні переважала народжуваність. Існують об’єктивні чинники, які негативно впливають на демографічну ситуацію в майже всіх країнах Європи. Надто висока вимогливість до рівня життя, притаманна громадянам розвинених країн, призводить до зменшення кількості населення повсюдно на європейському континенті. Але, якщо там, як правило, діє бажання зробити дітей ще багатшими, допнятися до найвищих зразків заможності й комфорту, (а тому народжується їх небагато), то в Україні діє страх розмноження вбогих, безробітних і просто жебраків.

Не маю найменшого сумніву в тому, що, як це подає український омбуцмен Ніна Карпачова, на заробітках по всіх країнах Європи й Росії останніми роками перебуває п’ять мільйонів українців. Дві третини нашого населення вже давно опинилося за межею бідності. Особливо тяжко ведеться селянинові, бо, він, одержавши землю, але не маючи засобів для її обробітку, змушений віддавати її в аренду й працювати на нову кооперацію, якою керує, як правило, вчорашній голова колгоспу або колишній партократ. Нема певності, що статистика врахувала українських заробітчан, які нелегально працюють в Італії, Іспанії, Португалії та інших державах, а окрема реєстрація цих людей мала б бути найголовнішою для демократичної держави.

Провина за сумну українську демографію падає передовсім на комуністичних правителів, від яких самостійна Україна у спадок одержала воєнізовану господарську систему, 80% якої працювало на оснащення армії червоних імператорів. Але є тут вина і нової влади, яка не зуміла провести приватизацію й реформи таким чином, щоб не допустити до поділу суспільства на горстку міліардерів ( та ще й до того манкуртів або людей з блошиною національною свідомістю) і народ, позбавлений елементарних засобів для виживання.

Не важко пояснити, чому кількість населення зменшується найбільше там, де зростає міська людність, тобто на Сході України. Виявляється, найупослідженішим громадянином України є шахтар, робітник, учитель, дрібний міський чиновник. А там, де промисловість ледь животіє, тобто на Заході України, де не до кінця знищений сільський уклад життя, збережені традиції фамільної обрядовості, де з бідністю воюють самостійно, не сподіваючись допомоги від держави, там народжуваність не падає, а подекуди навіть зростає.

Багатодітні родини в Україні стали рідкістю. В минулому столітті до цього спричинився колгоспний лад, який відібрав у селянина охоту будувати численну сім’ю, як це водилося за часів приватного володіння землею. Цікаво нагадати, що 1795 року в дев’яти українських губерніях царської Росії було переписане мужське населення й становило воно 3 мільйони, 974 тисячі осіб. Перший перепис у тих же губерніях 1897 року нараховує 17 мільйонів, 004 тисячі тих, що назвали рідною мовою українську мову. Швидко ми зростали в числі як народ, незважаючи на першу світову війну і всі битви та пошесті, що супроводжували більшовицько-московський напад на УНР. Це показує перепис 1926 року, коли українців у тих же колишніх губерніях було вже 23 мільйони, 219 тисяч.

В результаті спланованого сталінським режимом голодомору щодо української нації 1932 – 1933 років число українців зменшилось на сім мільйонів. Верховна Рада України нещодавно визнала голодомор тих років геноцидом комуністичної влади проти українців. Правдиве і знаменне рішення прийняте було проти волі фракції комуністів у нашому парламенті, які досі тримаються брехні про те, що голод в Україні на початку тридцятих років минулого століття був спричинений посухою та іншими несприятливими природними умовами. Ця позиція комуністів не походить з їх ідейної переконаності, а зі страху, що, визнавши правду, їм треба було б як партії саморозпуститися.

За рахунок приєднання до СРСР Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття, а також при повільному, та все ж таки зростанні загальної кількості населення в об’єднаній Україні, ми кількісно піднялися через найтяжчі роки нашої історії до найвищої цифри, до того 51-го мільйона, 707 тисяч народу. Це свідчить про могутню вітальну силу нашої землі. Беручи заокруглено, народ України збільшився в числі за ті трагічні роки на 20 мільйонів. Я переконаний, що в два рази більше українців загинуло на фронтах другої світової війни, в сталінських тюрмах, засланнях і голодоморах. Історична статистика повинна дійти до подання правдивих і страхітливих втрат українського народу, що їх ми відчуватимем ще протягом кількох майбутніх століть.

II

Всупереч тому, що перепис населення України 2001 року проводився як антиукраїнська акція, 3,9 процентів росіян, а ще більше наших поляків, євреїв, німців і болгар визнало українську мову рідною. Цей факт свідчить про певні особисті переорієнтації, до яких жодного відношення не має українська влада. За тією ж статистикою рідна мова для 70% усього населення України це - українська мова. Цифра для найвищої нашої влади загрозлива, бо показує, що негласно узаконена владою русифікація ще не до кінця прожерла душу нації, що процес „демократичного” винародовлення натрапляє на інстинктивний і сильний опір українців і наших прихильників з національних меншин.

За українською владою на рівні Президента, уряду і Верховної Ради не спостерігається найменших зусиль запроваджувати в життя конституційне право української мови бути живою мовою державних установ і службовців. В сучасній Україні законсервовано дволикість радянських державних органів – пишемо по-українськи, а розмовляємо по-російськи. Саме проти цієї традиції 12 березня 2003 року відбулися парламентські слухання „Про функціонування української мови в Україні.” Це була гаряча розмова, де не бракувало закономірних емоційних сплесків, але назагал зроблено глибокий аналіз причин шаленої русифікації, що охопила Україну після здобуття незалежності.

Існує щонайменше три головні причини цього жахливого явища. Перша: колоніальне мислення найвищих чиновників, декоративний патріотизм яких стоїть на колінах перед колишньою метрополією. Українською державою майже повсюдно керують люди для яких все, що російське, навіть примітивне, вульгарне й шовіністичне, видається ідеальним і гідним наслідування. Політична воля „молодшого брата” податлива, ляклива, стратегічно не продумана, мовно й гуманітарно не освічена.

Друга причина: байдужість до української мови великої частини міського населення як до мови держави, що обернула те переважно робітниче населення в напівжебраків, принизила його людську гідність. Росіяни, які живуть у прибалтійських державах, почали вивчати литовську, латиську та естонську мови, ставати повноцінними громадянами тих країн. А чому? А тому, що рівень життя в тих країнах вищий, як в Росії. Престижність української мови покищо в українській державі нічим не забезпечена. Під виглядом рівноправності мов наша влада намагається назавжди закріпити створений заборонами та переслідуваннями української мови протягом віків стан її нерівноправності щодо російської мови, в якому вона була й перебуває досі. Як мова корінного народу українська мова в Україні повинна мати реальні пільги, які має щодо інших мов на своїй території польська в Польщі, французька у Франції, англійська в Англії і т. д. Цього нездатна збагнути російськомовна частина Верховної Ради і взагалі чиновницька еліта Сходу України. Законне право державної мови бути консолідуючою силою народу вона вважає за прикладом російських шовіністів націоналізмом.

Нарешті третя причина: інформаційний простір України окупований антиукраїнською, підшитою московським шовінізмом, російськомовною стихією. З боку влади не чиниться найменшого опору цій окупації, навпаки, говориться про те, що комерційні телерадіоканали „працюють у правовому полі України.” Російськомовна преса України знахабніла вже до того, що обкидає брудом Тараса Шевченка. А влада мовчить. Приватні телерадіоканали ображають національні почуття українців вуличними дотепами на адресу нашої мови й культури. А влада мовчить. Деякі депутати й міністри ігнорують Конституцію держави, виступають російською мовою публічно, заохочуючи й провокуючи елементи, просякнуті українофобією. А влада мовчить. Мовчить і народ, і владі здається, що так і треба жити, вона боїться заглянути в душу своєї нації, сама себе обдурює фальшивим благоденствієм. Вона не хоче визнати, що українська держава постала головним чином задля того, щоб зберегти неповторність і самобутність українського народу, носія окремішної культури і насамперед мови, якою складені геніальні пісні й написані геніальні твори. Ми і в неволі могли б мати котеджі й автомобілі, але не могли б стати повноцінними людьми, бо людині повноцінність дає тільки ніким і нічим не скована національна душа.

Замість того, щоб створити спеціальне міністерство, завданням якого мав би стати захист і поширення української мови на всі клітини нашого державного організму, наша влада приховує справжній стан з українською мовою в найважливіших сферах життя суспільства – в періодиці і в книговидавничій справі. Наприклад, подається інформація про те, що в Україні україномовних періодичних видань зареєстровано 3345, а російськомовних – 2202. Так ніби ми не знаємо, що значення періодики вимірюється не кількістю назв, а тиражами видань.

Ось як виглядає правда. Беремо газети з досить великим разовим тиражем - у півмільйона примірників. Не включаємо сюди специфічних видань, присвячених побутовим порадам чи роботі окремих галузей і міністерств. Отже, на всю Україну маємо тільки одну газету з таким тиражем. Це – „Сільські вісті.” А російськомовних газет такого накладу й такого характеру маємо сім. „Сільські вісті” виходять тиражем у 540 тисяч екземплярів, а російськомовні видання разом дають 3 мільйони, 738 тисяч примірників. Тиражі російськомовних газет лише в Києві виносять понад 15 мільйонів примірників, а українських відповідно маємо втричі менше. Про жалюгідні передплатні тиражі деяких українських газет на червень цього року повідомили „Сільські вісті”, отже: „Україна молода” – 78,289, „Народне слово” – 42,063, „Освіта України” – 20,912, „Молодь України” – 8,647, „Літературна Україна” – 4,567, „Демократична Україна” – 1,236. Влада не дбає про видання з державницькою ідеологією, бібліотеки, куди ці газети мали б приходити за державні кошти, наладовані іншою пресою або просто не одержують жодної періодики.

Ще в гіршій ситуації книговидання. Книжкова Палата в звіті „Світове книговидання і випуск творів друку в Україні” зазначає: „У 2002 році книжки й брошури в Україні видавалися 17 мовами, серед них: українською мовою видано 7879 назв, або 63% від загальної кількості назв книг, загальним тиражем 30,15 мільйона примірників, або 63% від загальної кількості, російською – 3239 назв (26%) тиражем 13,23 мільйона примірників.” Маємо заспокійливу на радянський спосіб під правду закамуфльовану брехню про нібито нормальний розвиток книговидання українською мовою. Насправді високі тиражі україномовна книжка має тільки у сфері освіти, тобто наклад підручників з фізики, інформатики та англійської мови порівнюється з тиражами російськомовних книжок, присвячених загальній культурі, базовим знанням з історії, філософії, книжок, що формують національну свідомість людини. Інакше кажучи, в асортименті наших книжкових магазинів 10% становлять книжки українські, 90% - російські, причому 80% тих книжок видані в Росії.

Україна сьогодні належить до найвідсталіших держав у сфері книговидання, якщо брати до уваги головний показник, тобто кількість назв. 2000 року ми видали 7749 назв. Це менше, як за той же час видано в Угорщині (8986), в Австрії (8459), в Чехії (11965), не кажучи вже про Німеччину, де видано тоді ж 82936 назв. Майже в усіх країнах книговидання звільнене від податку на додану вартість або має дуже низькі його ставки. Нам дальше співають стару шовіністичну пісню (особливо російськомовні депутати) про те, що світовий інтелект виробляється тільки мовами великих націй, а все писане українською мовою існує лише для домашньої потреби.

Закон „Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, схвалений Верховною Радою, на щастя, має в 5-й статті обнадійливе речення: „Державна політика у книговидавничій справі спрямовується на підтримку національного книговидання, задоволення духовних, освітніх та культурних потреб українського народу за допомогою книг.” Закон стане чинним тільки з 1 січня 2004 року. Він, одначе, не змінить докорінно ситуації в українському книговиданні, бо допомагатиме передовсім оновленню поліграфічної бази суб’єктів видавничого діла. Щоб його повернути на підтримку українській книжці доведеться ще вести боротьбу за наступні закони, які мають визначити пільги для того, хто видає державною мовою книги і тим самим достачає матеріал для будівництва української держави.

А що сталося з Рекомендаціями парламентських слухань „Про функціонування української мови в Україні”, з документом подекуди угодовським, але все таки важливим і потрібним. Цитую: „Учасники парламентських слухань рекомендують Президенту створити в структурі центральних органів виконавчої влади центральний орган з питань мовної політики...” Чому „центральний орган з питань мовної політики”, а не міністерство української мови? Це нагадує мені час, коли радянські функціонери дозволяли нам створити Товариство рідної мови, але стояли міцно проти Товариства української мови. Чому й тепер ми боїмося сказати всю правду, адже йдеться про політику щодо української мови, яка переслідується, зневажається, витісняється з живого ужитку в українській, а не в якійсь іншій державі.

Кабінету Міністрів України рекомендується внесення змін до відповідних законів України з метою: „заборонити заснування засобів масової інформації в Україні іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства”. Україномовна продукція за цими рекомендаціями повинна мати не менш ніж 70% часу трансляції та 70% місця на шпальтах друкованих засобів масової інформації. Мова йде також про „запровадження пільгового оподаткування та іншої фінансової підтримки україномовної друкованої продукції, періодичних видань, кіно – та аудіопродукції...” Правильні рекомендації. Але вони не набрали потрібної кількості голосів, отже, були завалені, причому в той же день, 15 травня, коли Верховна Рада ратифікувала „Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин”, подавши таким чином знак русифікаторам до ще більшої агресивності і зухвальства. 22 травня Верховна Рада, ніби засоромлена своєю антиукраїнською поведінкою при ратифікації „Європейської Хартії регіональних мов”, все ж таки схвалила вищевказані Рекомендації. Схвалила не для того, щоб їх виконувати, а лише для того, щоб заспокоїти українську інтелігенцію, затоптати тліючий вогонь неприязні до влади. З такою Верховною Радою Україна не впорається зі своїми хворобливими проблемами, серед яких русифікація залишається найстрашнішою смертоносною недугою. Наш народ має надію, що зміна президентської влади принесе давно очікуване покращення життя, насправді такого не буде доти, допоки наша законодавча влада не сформується з патріотів, з людей освічених і непідлеглих нікому, які в своїй діяльності керуються національною ідеєю.

Чи правда, що український народ не хоче розмовляти своєю мовою? Неправда. В перші роки незалежності українська мова звучала повсюдно на Сході України, але цей настрій не підхопила влада, напхана людьми без національної свідомості, а подекуди просто ворогами України. І, хоч у нас існує свобода слова, будуються храми, є опозиційна преса, видаються книжки, що правдиво насвітлюють історію України, хоч з українських радіоканалів можна почути більше правдивої інформації, ніж з „Голосу Америки” чи з радіо „Свобода”, хоч національною ідеєю перейнята діяльність багатьох організацій, в суспільстві панує похмура тиша, ніби в домі, де лежить покійник. Повітря застояне, вікна затемнені, але ніхто не плаче і ніхто не поспішає поховати мерця. Де причина апатії і зів’ялості в народі? Причина у відчуженості влади від народу, влади, яка не лише на Сході й Півдні України, але й у Києві, в своїх кабінетах не розмовляє українською мовою. До такої влади нема довір’я, але й нема такої ненависті, як до окупанта; надія й розчарування чергуються в душі української терплячої нації, яка тяжко вчиться не зброєю, а демократичними засобами змінювати своїх невдалих зверхників.

Мовне питання в Україні ще довго буде знаковим, складним і делікатним, але вирішити його на користь української мови, спираючись на Конституцію, має і може найвища влада. Для цього досить було б, щоб сама вона не мовчки, а голосно шанувала цю мову, щоб дала зрозуміти всім громадянам, що в державі нема нічого святішого за мову, бо любов дає життя плоті, а мова – національному духові.

III

Конституція України встановлює для глави держави такі широкі повноваження, які незалежно від його волі роблять з нього диктатора, в чиїх руках сконцентрована більша влада, ніж та, що її мали комуністичні партійні вожді. Президент призначає керівників районних та обласних адміністрацій, членів Кабінету міністрів, визначає добір кадрів у системі прокуратури і судівництва. Адміністрація Президента України (жодним законом її функції не з’ясовані) нагадує ЦК КПУ – керує урядом, (на кожне міністерство там є своя референтура), намагається підпорядкувати собі Верховну Раду, (так звана більшість у парламенті є пропрезидентською), контролювати засоби масової інформації, політичні партії й позаурядові громадські утворення.

Отже, необхідність політичної реформи в Україні давно стала пекучою проблемою. Нею переймалися політологи, історики, політичні партії, аналітики, здатні порівнювати систему влади в нашій державі з європейськими зразками демократичного правління. Маючи такі повноваження, Леонід Кучма не намагався позбутись їх упродовж семи років свого господарювання в державі, йому було вигідно з ними. Треба визнати: він користався тими повноваженнями в інтересах зміцнення ринкової економіки, видаючи відповідні укази, а також в інтересах зміцнення держави, без його втручання навряд чи була б схвалена Конституція України. Та, коли президентські вибори наблизились на прицільну відстань, Президент почав виступати з пропозиціями змін до Конституції, в яких перемішані розумні починання з хитрими і підступними, правильні з відверто шкідливими. Та навіть якби в тих пропозиціях все було мудре й корисне, справді демократичне, ідеї Президента не могли бути всуціль прихильно стрінутими в середовищі громадянства, бо вони з’явилися невчасно, з великим опізненням від людини, яка обіцяла більше, ніж вдалося їй зробити, і яка несе моральну відповідальність за корупцію у вищих ешелонах влади, за калейдоскопічну змінюваність урядів, за небезпечні темноти в зовнішній політиці, за розквіт олігархічних кланів, за занепад української культури, за принизливу „самостійницьку” русифікацію.

Одразу політичну реформу знецінила первісна пропозиція перенести термін виборів глави держави, тобто намагання зберегти ще на три роки посаду Президента за Леонідом Кучмою. Не менш аморальною була пропозиція продовжити повноваження Верховної Ради таким чином, щоб вибори Президента і нового парламенту відбулися одночасно, пізніше, ніж це встановлено діючим законом. Тепер ця ідея видозмінюється, мова йде про те, щоб разом з президентськими виборами 2004 року відбулися і вибори до Верховної Ради. Таксамо недобре. Навіть у тих країнах, де Президента обирає парламент, його номінація виступає не одразу після виборів парламенту, а в спеціально визначений час. Цинічний комбінатор, який порадив Леонідові Кучмі виставляти такі зміни до Конституції (не припускаю, що подібні думки прийшли в голову самого Президента) – це новітній Макіавеллі, який зневажає громадян України, маючи їх за розумово обмежену й слухняну челядь новочасного володаря.

Високий рівень політичного мислення продемонстрували чотири опозиційні фракції Верховної Ради в їхньому „Меморандумі щодо політичної реформи.” В цьому документі сказано: „Президентські пропозиції змін до Конституції України є небезпечними для суспільства, ведуть до узурпації влади через надання права невеликому колу людей приймати стратегічні для країни рішення, до руйнації цілісності держави.” Опозиція виступає „за збереження існуючих термінів повноважень Президента, Верховної Ради, органів місцевого самоврядування” і також „за збереження однопалатної парламентської системи.” Опозиція виступає проти приймання законів референдумами і має в цьому підтримку народу, який чудово розуміє, що його штовхають не до демократії, а до громадянських непорозумінь, ворожнечі і навіть до фізичних зіткнень.

Це, мабуть, найважливіші пункти, в яких Президент і опозиція категорично й безкомпромісно розходяться. Звичайно, Президент міг би написати своєрідний заповіт народові, виходячи зі свого справді унікального досвіду, але різко наполягати на змінах до Конституції перед своїм відходом з посади – невдячна і не шляхетна справа. Не в майбутнього Президента, а в себе самого треба було забирати й віддавати Верховній Раді певні повноваження, якщо прийшло розуміння, що необхідно переходити від президентської до парламентсько-президентської форми правління.

Незрозуміло, чому так прагне Президент змінити структуру парламенту України, а не саму виборчу систему, адже біда наша не в тому, що ми не маємо ще одної палати законодавчого органу, а в тому, що ця палата, яка є нині, наповнюється по виборах майже наполовину прислужниками влади, а не закону, і грошовими мішками, для яких статус депутата – щось як пайза монгольського хана: наповнюйся золотом, тільки вірно служи! Верхні палати багатьох парламентів у світі виникали у феодальні часи, коли маркграфи, лорди чи бояри не хотіли засідати поруч з представниками черні. За нових часів Сенати в багатьох країнах або зліквідовані, наприклад, у Швеції, або їм надано такі функції, які вже мають дуже мало спільного із законотворчістю, наприклад, у Польщі.

Для України двопалатний парламент – трагедія. Навіть якщо члени Сенату не будуть призначені Президентом, а будуть обрані народом, вони стовідсотково залежатимуть од виконавчої влади. Не творити закони прийдуть вони до Верховної Ради, а домагатися різних привілеїв і пільг для своїх регіонів – областей. Різниця, яка сьогодні існує, але поступово, мов рана, затягається між економічно потужними й економічно слабкими областями, між регіонами з чіткішою і темнішою національною свідомістю і культурою, тоді буде поглиблена і роз’ятрена. Тоді буде руйнуватися дорогоцінна мовна єдність територій - найбільше духовне багатство, що його придбав наш народ за попередні, невольничі століття. Те, що ми здобули під кормигою чужинців, розпадеться на свободі, під владою своїх недорозвинених патріотів.

Президент виступає за двопалатний парламент, бо, мовляв, люди з так званих регіонів (що таке регіон, ніхто в Україні достеменно не знає) не зможуть пробитися до Верховної Ради, оскільки столичні політики завжди займатимуть перші місця у партійних списках, запропонованих на вибори. Тут Леонід Кучма має рацію. Справді, якщо наша пропорційна виборча система не зміниться за прикладом існуючих подібних систем у світі, тоді представникам областей не бачити Верховної Ради. Але Президент не може не знати про нормальні виборчі системи на пропорційній основі. Наприклад, у Польщі, де запроваджена пропорційна виборча система, в Сеймі переважають люди з районів, а не з Варшави, бо голосування йде не просто за список, а за конкретну людину у партійному списку. Якщо ти знаний і шанований у свому районі, можеш виграти вибори, навіть якщо ти за алфавітом стоїш у списку на останньому місці. Кожна партія виставляє на вибори у списках якнайбільше кандидатів з провінції, що сприймається виборцями як факт загальнонаціонального значення і впливовості даної партійної організації. А щодо Сенату, який ще збережений у Польщі, то ця інституція перебуває під ненастанною критикою за зайву трату грошей на її утримання. Сенат у Польщі давно перетворився у своєрідне міністерство, головним завданням якого є вивчення життя закордонних поляків, допомога світовій Полонії підтримувати зв’язки з батьківщиною, не втрачати рідної мови й культури. Для подібних завдань у нас є інші органи правління, найбільше цими справами мала б займатись президентська влада, а не „регіональна” вища палата Верховної Ради.

Політична реформа, запропонована Президентом України, спланована не за прикладом правлінь у розвинених парламентсько-президентських республіках, не за прикладом наших західних сусідів, а за російською практикою. Хтось дуже хоче допасувати два парламенти таким чином, щоб у них все було подібне: назви, структури, звання, закони, а головне – покірна шанобливість до найвищої виконавчої влади.

Передбачаючи, що Верховна рада не схвалить варіат змін до Конституції, Леонід Кучма висунув ідею референдуму, хай, мовляв, народ вирішує, як правити державою. Провал референдуму 2000 року нічого не навчив гаранта Конституції. Певна річ, обласні й районні адміністрації, де керують ставленики Президента, не потребували особливих вказівок згори щодо того, якими повинні бути результати референдуму. Вони провели відповідні збори й сесії місцевих рад, на яких майже одностайно схвалено президентські пропозиції. Тут зіграла першу скрипку залежність депутатів місцевого рівня від голів обласних і районних адміністрацій, а також пропозиція Президента зменшити кількість депутатів у Верховній Раді, розрахована на неприязнь до нардепів, серед яких немало перебіжчиків з фракції у фракцію, політиків з брудними руками й нечистою совістю.

Якщо відповісти на головне питання, навіщо Україні Конституційна реформа, то треба ясно сказати, що вона потрібна для зрівноваження трьох сил в керівництві держави: Президента, Верховної Ради й уряду. Повинна бути зліквідована перевага, яку в цьому трикутнику має Президент, одначе за президентськими пропозиціями не проглядається саме такий напрям реформи. Найбільшим недоліком сучасної управлінської системи в нас є підлеглість уряду Президентові, який, формально не будучи главою виконавчої влади, перебрав на себе керівництво областями й районами, а уряд, що не має опори в областях і районах, не може бути стабільним й дійовим.

Але все ж таки Україна має немалі демократичні осягнення. Наші громадяни взяли активну участь в обговоренні конституційної реформи. В багатьох областях, в засобах масової інформації референдум висміяний як рудимент радянських часів; крім того, він і неконституційний в даному випадку. Переписувати Конституцію дуже небезпечно, особливо для молодої держави, яка ще не зміцніла настільки, щоб стояти не на юридичних, а на усталених етичних і моральних законах. Результати соціологічних опитувань, проведених різними організаціями, показують, що наш народ мудрий, не боязливий, як чиновники, і не темний. Він виступив і проти референдуму, і проти двопалатності Верховної Ради, і проти пересування дати президентських виборів.

Як будуть розгортатися події в руслі політичної реформи, важко передбачити. Знаємо лиш те, що до Конституційного Суду можуть надійти два варіанти змін до Основного Закону України – президентський і парламентський, але може бути й так, що Президент і парламент згодяться на компромісний текст. Певна річ, політична реформа в Україні не може проводитися поспіхом напередодні президентських виборів, а тільки по виборах і, зрозуміло, після того, як прийме відповідне рішення парламент.

IV

В зовнішній політиці Україна має безперечні і, мабуть, більші, ніж у будь-якій іншій галузі державотворення здобутки. З Україною, самостійним гравцем на міжнародному політичному полі, змушені рахуватися і наші сусіди, і євроатлантичні структури, і система Організації Об’єднаних Націй. Скристалізована ще до проголошення незалежності в Комісії закордонних справ Верховної Ради ідея європейського вибору – константа нашої зовнішньої політики – мала й має підтримку уряду і Президентів України.

І сьогодні європейський вибір – не просто політика, а головна складова української національної ідеї. Зроблено немало конкретних кроків до осягнення цієї мети. Україна – член Ради Європи, ми на порозі вступу до Світової Організації Торгівлі й до асоційованого членства в ЄС, маємо спеціальні взаємини з НАТО й програму вступу до альянсу, ми підтримали не словом, а ділом Вашингтон в іракській операції, що нас наблизило знову до нашого стратегічного партнера США. А проте зовнішня, реакційна й руйнівна щодо української держави сила, яка діяла протягом усієї нашої історії, не зникла.

Ми – народ і держава на кордоні Європи з Росією. Наша національна незалежницька ментальність, топтана й нищена російською азіатчиною, відроджується, але й зазнає нових ударів, причому не тільки зі Сходу, де нас не люблять як європейців, але також із Заходу, де звикли нас вважати органічною частиною Російської імперії. Згадайте, як „залізна леді”, пані Тачер, а за нею й президент США, старший Буш, агітували нас напередодні проголошення самостійної України, щоб не дай Боже ми не вийшли з Радянського Союзу.

Протягом усієї нашої історії ми визволялися то від західного, то від східного сусіда. Двовекторність наших національно-визвольних рухів і воєн мусіла перейти за часів нової незалежності в політику пошуків і встановлення добрих взаємин з колишніми ворогами. Стратегічне партнерство України одночасно з Польщею та Росією, з країнами, що мають різні політичні завдання й цілі, це – наше осягнення, продиктоване життєвою необхідністю і дипломатичною мудрістю. Те, що було й могло бути знов проти України, ми намагались обернути на користь нашої держави, доводячи незалежною поведінкою, що і Росії, і Польщі, і назагал Європі й Америці вигідно мати Україну – союзницю, яка здатна зрівноважувати протилежні тенденції між ними й відкривати перспективу їхнього співробітництва, спільного й без сумніву європейського майбутнього.

Свого часу Президент Леонід Кравчук запропонував створити Зону стабільності в Центральній Європі. Він сподівався, що колишні сателіти Радянського Союзу, вже незалежні держави, подумають про свою незахищеність і потребу об’єднуватися ще до того, як Європейський Союз і НАТО визнають їх гідними вступниками до своїх організацій. Ця ідея не знайшла належної підтримки. Наші західні сусіди, крім Польщі, не зрозуміли, що Україна – найпотужніша держава не в Східній, а в Центральній Європі, що справжній європейський, круговий захист вони можуть мати лише тоді, коли їхня східна сусідка буде членом ЄС і НАТО. Україна так само зробила помилку, що саме тоді, коли формувалася Вишеградська група (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина), не виявила належної наполегливості, щоб приєднатися до неї. Ми досі ще не знаємо, де ми знаходимось – у Східній, чи в Центральній Європі. Термін „Центрально – Східна Європа” вигідний для російської кон’юнктури, баламутив і баламутить донині нашу політику. Але ж нема „Центрально – Західної Європи”, є фактично Західна, Центральна і Східна, є три Європи, що мають свої характери, і ми належимо до Центральної частини континенту. Українська зовнішня політика найслабше працювала і працює в Центральній Європі, ми не є членами ЦЕФТА, ми навіть не здобули статусу спостерігача у Вишеградській групі.

Тепер склалася ситуація, що саме Центральну Європу розтинатиме кордон НАТО і ЄС з Україною і Білоруссю, можливо, аж тепер наші західні сусіди, відчуваючи нашу відсутність у НАТО і в ЄС, збагнуть, наскільки їхні безпека й економіка були б кращими, якби Україна була з ними. Польща це розуміла завжди. Польські політологи знали Україну краще, тому й оголосили, що роль Центральної Європи як окресленої й самодостатньої одиниці в побудові загальноєвропейської безпеки неможлива без України. Стратегічне партнерство Польщі з Україною базоване не тільки на національному, але й на загальноєвропейському значенні поєднання обидвох держав. Те, що для Західної Європи означає порозуміння Франції і Німеччини, те для Центральної Європи несе стратегічне союзництво Україні й Польщі.

Певна річ, Росія, програвши „холодну війну” з Заходом, не позбулася амбіцій супердержави і прагне повернути часи, коли вона справді була рівнозначним із Америкою господарем світу. Міністр закордонних справ Російської Федерації Ігор Іванов у газеті „День” (17.V.2003) виступив зі статтею „Росія і новий світоустрій.” Він пише: „Новий світоустрій має бути багатополярним, віддзеркалюючи реальне існування у світі різних центрів впливу. Це потребуватиме, зрозуміло, серйозних зусиль щодо гармонізації їхніх інтересів та вироблення загальної стратегії вирішення міжнародних проблем.” Далі він говорить про міжнародне право як про „цементуючий матеріал всієї конструкції міжнародних відносин.” Та про яке право може бути мова, коли вирішувати міжнародні проблеми будуть „центри впливу”, „гармонізуючи” (яке гарне слово) свої інтереси чи, кажучи правду, ділячи світ на сфери своїх інтересів.

Україна і СНД – найголовніші сфери інтересів Росії, як про це неодноразово заявляли московські політики, і в нас нема найменшого сумніву, що всі приязні російські виходи назустріч США, аж до налагодження взаємин з НАТО, це – намагання здобути право на політичну зверхність в системі СНД, на все міцніше приторочування до себе колишніх радянських республік, особливо найбільшу й найнепокірнішу з них Україну.

Після „касетного скандалу”, коли Захід оголосив бойкот Президентові Леонідові Кучмі і по суті нашій державі замість того, щоб саме тоді розвивати з Україною якнайтісніші контакти, наша зовнішня політика почала хилитися в російський бік. Український і російський Президенти зустрічаються вже не на кілька годин, а на декілька днів, мова між ними йде не так про Зону вільної торгівлі в системі СНД, як про Єдиний Економічний Простір, що його Москва пропонує створити Україні, Казахстанові, Білорусі й Росії.

Леонід Кучма в цьогорічному Посланні до Верховної Ради наполягає на незмінності курсу європейського вибору. Президент пише: „ ...минулого року активізувалася євроінтеграційна політика України. Важливе значення має офіційне проголошення курсу України на набуття членства в НАТО, участь у формуванні загальноєвропейської безпеки, яка враховуватиме національні інтереси нашої держави. Конструктивними були наші дії і у вирішенні складних питань щодо набуття Україною вже найближчим часом – не пізніше, як до кінця 2004 р. – членства у СОТ.” Водночас Президент домовляється з Президентом Росії про створення Єдиного Економічного Простору в рамках СНД. Інтеграція України до ЄС і ЄЕП – речі, які навзаєм виключаються. Договір про вільну торгівлю передбачає скасування митного податку на товари з країн, які входять до зазначеного договору, але зберігає митні тарифи для третіх країн. Отже, якщо Україна буде в Єдиному Економічному Просторі СНД, всі країни, що не належать до того простору, платитимуть збір за встановленими національними митними тарифами. І, навпаки, будучи в економічному просторі ЄС, Україна братиме митні збори від усіх країн, що до того простору не належать. Країни СНД, які хотіли б створити між собою зону вільної торгівлі, перебувають на низькому рівні економічного розвитку. Приєднання до них може тільки загальмувати господарський розвиток України, відсунути її вступ до ЄС на невизначений строк, зламати її європейську спрямованість і поставити її навколішки перед Росією, як це вже зроблено з Білоруссю. У тому ж „Посланні” Леонід Кучма наполягає на необхідності створення зони вільної торгівлі з країнами СНД, але цю зону вже називає „Єдиним Економічним Простором” і стверджує, що це „доповнює наше прагнення щодо природного зближення з Європою.” Наші Західні сусіди, що вже фактично приєдналися до ЄС і до НАТО, не чекали на це дозволу Москви, так, як це намагається робити Україна. В Європу, в Європу, але разом з Росією – так заспокоює Леонід Кучма і Схід і Захід континенту. Ця двоїста політика нічого доброго не обіцяє. Важко одружитися з двома нареченими одразу.

Треба визначатися. Або залежність від Росії, від цього, як пишуть самі росіяни, „економічного карлика”, убожество й стагнація, або воля і вперте наближення до технологічно передових і заможних союзників, до європейського рівня життя.

Україна визначилася 24 серпня 1991 року. Але наше сусідство з Росією вимагає від нас бути насторожі свого визначення і переживати його наново кожного року, бо кожного року зі сторони Москви виникають нові загрози, нові концепції політики щодо нашої держави, суть яких одна і та ж – повернути Україну в лоно історичної царської чи радянської імперії. „Росія може бути великою, або вона не існуватиме взагалі.” Ця максима Володимира Путіна діє. Російська експансія на Україну набуває все більше фронтального характеру, в наступ підключені капітал, засоби масової інформації, церква, спецслужби.

Великі надії Москва покладає на російську церкву, яка має в Україні більше парафій, як у Росії, живе за кошти віруючих українців і веде таку саму, як українські комуністи, пропаганду неподільності східних слов’ян як єдиної, розуміється, російської нації. А російський капітал вже сьогодні володіє майже всіма нафтопереробними заводами, виробництвом алюмінію й поліетилену в Україні. Російський журнал „Эксперт”, як про це пише радник Президента України А. Гальчинський в газеті „Дзеркало тижня” (24-30.V.2003), стверджує, що „після остаточного завершення приватизації приблизно 60% українських підприємств належатиме російському капіталові. У лютому 2002 р. цей прогноз було скориговано у бік зростання. Експерти журналу вважають, що до 2005 р. 70% продукції, виробленої в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу.” Колись, довідавшись, що система калуських заводів „Аріана” куплена росіянами, я радів, бо чужий капітал в Галичині не доможеться для себе жодних політичних дивідендів. Хай бандерівські діти, - думав я, - піднімають свій життєвий рівень за московські гроші. Але, побачивши, як „Лукойл” та інші російські фірми на Сході України нехтують нашою мовою й культурою, мовляв, прислухайся до інвестора, якою мовою він говорить, я збагнув – йде нове поневолення України. Зрештою, московські політики не криються зі своїми справжніми намірами. Заступник спікера нижньої палати В. Жириновський відверто заявляє, що „усім чотирьом країнам – Росії, Україні, Білорусі та Казахстану – вигідно посилити процес утворення економічного союзу з переходом у політичний, а далі – утворити союзну державу,” „Кієвський телеграф”, газета, що видається в столиці України, делікатно, але недвозначно підтримує цього імперського балакуна і шизомрійника. Вона пише, що добре було б, якби Україна зреклася своїх євроінтергаційних намірів, перейшла „до інноваційної стратегії в межах СНД.”

Ситуація небезпечна й гостра. Президент Леонід Кучма 19 травня заявив, що наша держава повинна увійти в СОТ, тобто в цивілізовану й вигідну для себе систему стабільних правових засад ведення міжнародної торгівлі і підійти до завершення переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною і Європейським Союзом. Це викликало гарячкові приготування в Москві до створення вже згаданого Єдиного Економічного Простору, незважаючи на те, що українські експерти говорять (і то невпевнено) лише про зону вільної торгівлі в системі СНД.

Звичайно, Росія хотіла б на євразійському просторі за участю України створити таку зону вільної торгівлі, яка відповідала б Європейському Союзові, тобто утворення із гармонізованим законодавством, спільними митними правилами і спільною валютою. Агітуючи за таку модель ЄЕП, росіяни повторюють, між іншим, найчастіше те, що любить говорити Леонід Кучма: наші головні ринки в СНД, наші товари в Європі не мають збуту і т. д. Важко сказати, чому Президент не наводить статистики, яка говорить щось зовсім інше, а саме: за період із 1994 р. по 2002 р. частка українського експорту в Росію знизилася з 50% до 17,8%, а в країни ЄС виросла за той же період із 7 % до 19,2% („Дзеркало тижня”, 26.IV. – 7.V.2003).

Почувши про те, що українські товари досить успішно й широко виходять на європейські ринки, росіяни заспівали іншої пісні. Володимир Путін запропонував новий напрям у розвитку економічної співпраці між країнами СНД: давайте, каже, працювати над створенням Єдиного Економічного Простору з ЄС. Знову ж таки ця пропозиція - ніщо інше, як натиск на виконання тієї ж таки ідеї, яка передбачає одночасний і спільний, розуміється, під егідою Росії вступ усіх країн СНД в СОТ, а далі разом, взявшись за руки, йдемо, як чемні діти, в ЄС. Як на це реагує Україна, зокрема Президент? Нечітко. Двояко. Юрій Костенко, лідер Української Народної Партії, справедливо зауважив: „Діаметрально протилежні заяви, які робить Президент з інтервалом у два тижні, дискредитують Україну як на Заході, так і на Сході... Ні в першому, ні в другому випадку Президент не пояснив, через які механізми відбуватиметься інтеграція – чи то східна, чи то західна.” Костенко вважає, що підписана Президентом заява у Москві про створення ЄЕП з Росією, Білоруссю і Казахстаном може бути реалізована тільки через зміни до Конституції та через всенародний референдум.

Зрозуміло, Україна не може й не повинна нікому віддавати своє суверенне право на своїх умовах, окремо, без супроводу вступати до СОТ, самостійно вести міжнародну торгівлю за правилами СОТ, а не за регулами, які нам нав’язує Росія. Вступ до СОТ дасть можливість українським виробникам діставати за дешевими цінами сировину, матеріали та устаткування, швидше запроваджувати нові технології. Це своєю чергою створить умови для конкурентноздатності наших товарів. Якісніші й танші товари стимулюватимуть розвиток господарських одиниць, підвищуватимуть купівельну спроможність населення, наповнюватимуть внутрішньо-інвестиційними капіталами економічний круговорот. Звичайно, з приєднанням України до СОТ на наш ринок ширшим потоком ітимуть іноземні товари. Але разом з цим зростатимуть іноземні інвестиції в нашу економіку. Наприклад, іноземні інвестиції в економіку Болгарії за рік після її вступу до СОТ збільшилися в 4 рази. Так відбувалося і з іншими країнами Центральної Європи після їх вступу до СОТ.

Найголовніше, що нам треба змінити – це провітрити гнилий інвестиційний клімат в Україні, на який скаржилися й скаржаться зарубіжні інвестори. Причиною цього є не тільки хитливе інвестиційне законодавство, корупція й бюрократія, але й невпевненість України, точніше, перших осіб у державі, щодо несхитності ними ж прокламованого європейського вибору. В результаті маємо щорічних іноземних інвестицій біля одного мільярда американських доларів у той час, як Польща одержала 50 мільярдів лише за один 2000-й рік! За 2002 рік в економіку України прийшло іноземних інвестицій – 1 млрд., 074 млн. доларів США, а, скажімо, в економіку Мексики прийшло 13,6 млрд. доларів США. Цікаво, що найбільшими інвесторами в Україні є США, Англія, Нідерланди, але також Кіпр і Віргінські Острови. Кіпр інвестує в нашу економіку більше, як Великобританія, а Віргінські Острови не менше, як Голландія. Йдуть, отже, гроші з офшорних зон, з банків, де лежать кошти українських олігархів. Нарешті, наші дотепні злодії додумались, що нерухомі гроші самі собою тануть, як сніг весною, що крадене добро треба повертати рідній землі, рятуватися не лиш від закордонної тюрми, але й від власної дурості й скупості, може, й від докорів совісті, якщо вона є.

V

Постійним горем українських державників протягом усієї нашої історії була міжусобна ворожнеча між князями, між гетьманами, між стратегами національного відродження, між новочасними політичними лідерами. Навіть ультрапатріотична ОУН, яка в боротьбі українців за визволення понад усі мотиви ставила національну ідею, розкололася і, на жаль, своє прикре для народу роздвоєння перенесла з еміграції в Україну, що не додало нам сил для творення держави.

Народний Рух, завдяки якому проголошена самостійна Україна 1991 року, був заснований як принципово демократична, безвождівська організація. Саме тому Рух мав загальнонаціональну і загальнореспубліканську підтримку, симпатію всього населення України. Але, як тільки почалась передвиборча боротьба за посаду Президента держави, Рух захворів на ту ж таки міжусобицю, що було несподіваною явиною прокляття, встановленого, мабуть, вищою силою над українським народом за незгоди, братовбивства і зради в середовищі його вождів. Рух був створений переважно інтелектуалами, які не прагнули державної влади, легко, навіть з радістю, і заслужено передали свої політичні амбіції дисидентам, випущеним з радянських тюрем, борцям за громадянські права і за Україну.

Перші керівники Руху шукали лідерів і сподівались, що вони уступатимуть один одному дорогу і таким чином з’явиться постать без культівського, вождівського ореолу, постать демократичного провідника. Так не сталося. Рух почав ділитися з того моменту, коли кандидатами в Президенти України стали Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл. Найбільші борці за незалежність обернулися в найслабшу ланку Руху, поділили нас, і з того часу ми, роз’єднані і звороговані, почали програвати в політичних баталіях.

Так і хочеться згадати печальні слова Івана Мазепи, написані про козацьку добу, але здатні бути епіграфом і до нашого часу:

Всі покою щире прагнуть, / А не в єден гуж всі тягнуть, / Той направо, той наліво, / А все, браття, тото диво... / През незгоду всі пропали, / Самі себе звоєвали.

Історія національно-демократичних, посталих з Руху партій за перших десять літ незалежності може бути названа історією невдач і поразок, спричинених розколами в їх рядах, відсутністю лідера, здатного об’єднати патріотичні сили в боротьбі за українську Україну. Цю скорбну історію почала перепиняти й просвітлювати постать Віктора Ющенка, навколо якого згуртувалися рухівські партії з майже однотипними програмами і, нарешті, з уступливими провідниками. Це принесло патріотичним силам першу відчутну перемогу на виборах до Верховної Ради 31 березня 2002 року.

Подяку за це маємо скласти не мудрій узгодженості між демократами, а антиукраїнській і антинародній настроєності, з якою комуністи в парламенті і найвища влада поставились до прем’єра, урядові якого вдалося зняти пенсійну заборгованість громадянам, забезпечити перший серйозний приріст національного валового продукту. Брутальне усунення Віктора Ющенка від влади обернуло його з успішного фінансиста й прем’єра в загальнонародного лідера з могутньою притягальною силою. „Наша Україна”, блок партій на чолі якого став Віктор Ющенко, виграв вибори. Очікуване народом об’єднання партій стало реальністю і головною причиною перемоги. Тільки той здатний мудро керувати державою, хто може однодумцям поступитися своїми особистими інтересами. На цю поступливість наших малих вождів працював досвід попередніх виборів, коли серйозного успіху не могла осягнути жодна партія з демократичного спектру. Тепер самозакоханість численних лідерів зблекла перед загрозою залишитись поза парламентом.

Певна річ, та перемога здобута також надіями на підвищення рівня життя для бідних і найбідніших, на ліквідацію соціальної нерівності між масами народу і купкою олігархів, що збагатились, привласнивши собі великі природні та виробничі ресурси України.

Виграш, одначе, не став перемогою на всю глибину життя в державі. Влада скористалася з того, що у Верховній Раді взагалі і, зокрема, серед депутатів „Нашої України” знайшлися залежні від податкових інституцій підприємці й просто безхребетні політичні хроби, що створили так звану більшість, керовану з адміністрації Президента. Вилущений з цієї більшості уряд намагається бути рішучим та успішним. Він забезпечився підтримкою не лише пропрезидентських, але й деяких опозиційних сил у Верховній Раді, що є типовим для української опозиції явищем – вона не знає чого вона хоче, не має чітких ні стратегічних, ні тактичних планів, сформульованих у відповідному документі. Та саме в цьому випадку сліпа курка знайшла зерно. Віктор Янукович розгромив комуністів у Донецькій області, що дає йому немалі шанси для майбутніх політичних баталій.

На жаль, слабкість „Нашої України” стає все очевиднішою і то не через міць її опонентів з табору „більшовиків” у Верховній Раді, а через відступництво в її рядах, а також через неспроможність об’єднатися з усіма демократичними опозиційними силами. Блок Юлії Тимошенко замість того, щоб іти на об’єднання з “Нашою Україною”, демонструє вигідну для влади незалежність, натякає на свою окрему участь у президентських виборах. Знову маємо поділ демократичних, національно передових сил, знову чиєсь прокляття висить над нами. Один і той же електорат, який колись ділився на прихильників Чорновола і Лук’яненка, тепер, цілком можливо, ділитиметься на прихильників Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

До демократичних сил сьогодні певною мірою можна зачислити й партію Олександра Мороза, але навряд чи соціалісти здатні підтримати вже на першому етапі виборів найпопулярнішого політика, найбільше приготованого на посаду президента. Отож Віктора Ющенка на виборах повалити можуть таки найближчі, „найулюбленіші” його сподвижники.

Слабкість „Нашої України” це - чисто хохлацька повільність, з якою тільки проголошується, але не розгортається створення на базі блоку єдиної партії чи єдиної громадсько-політичної організації. Ідея створення єдиної політичної партії на базі блоку „Наша Україна”, не сприйнята лідерами блоку вчасно, тобто одразу після виборів, коли народ був розгніваний на владу за те, що більшість у Верховній Раді не була сформована навколо фракції Віктора Ющенка, тепер відкладається на невизначений час. В „Нашій Україні” ще не запанувало розуміння, що блок створено не тільки для однієї людини, не тільки для однієї перемоги в президентській баталії 2004 року. Історичний момент, надзвичайно сприятливий для здобуття „Нашою Україною” влади, не повинен заслонити від нас подальшу стратегічну перспективу – довгу і виснажливу боротьбу за торжество національної ідеї. Якщо нашоукраїнці не об’єднаються в одну партію між собою, а також з партіями блоку Юлії Тимошенко до виборів президента, по виборах їм важко буде знайти спільну мову. А вони повинні бути готовими і на невдачу. Передвиборча єдність дасть їм сили зберегти оптимізм і віру в свою правоту і в неодмінну перемогу в майбутньому.

А ще більше треба готуватися до великої відповідальності після виграшу на президентських виборах. Ті, що прийдуть завтра до влади, повинні змінити нинішній великопанський засекречений стиль правління, бодай частково ліквідувати безробіття й бідність, підпорядкувати законові вищі ешелони керівництва, зміцнити єдиний європейський, демократичний напрям політики й розвитку української національної держави. Для такої історичної місії потрібні великі інтелектуальні сили, які не можуть бути зібрані в якійсь одній партії чи суспільній формації. Треба пам’ятати, що наші опоненти , які розвивають свої погляди в рамках національної ідеї, але не приєднуються з багатьох причин до „Нашої України” чи до інших право-центристських угруповань, це не є наші смертельні вороги, а при мудрій нашій поведінці можуть не менше од нас подбати про будівництво демократичної і європейської України.

VI

Ми звикли говорити, що на Україну працює час. Це правда. Час працює, але відповідальність за його працю маємо брати на себе. Час працює, але й сама Україна вже працює на себе. Дванадцять років незалежності – це дванадцять років тяжкої роботи народу, який не зневірився у своїй державницькій ідеї, незважаючи на матеріальні нестатки й на кривди, завдані йому його ж таки владою.

У свідомість світової спільноти Україна повернулася не тільки як відновлена держава, але і як певна критична величина, від якої залежить стабільний і мирний розвиток європейського континенту. Світ розуміє, що насильницьке повернення України під домінацію Москви загрожує насильствами й війною всій Європі. Тому нам слід сподіватися, що російська неоколонізація України приречена на невдачу. Звичайно, Москва намагатиметься йти назовні мирним шляхом, щоб не лякати відродженням імперії, а переконувати світову громадськість в тому, що наша держава добровільно змінює вибір європейський на вибір московський. І тут не допоможе нам час, а тільки ми самі повинні зупинити насування на нашу землю імперського льодовика з Півночі. Треба не боятися його, треба знати, що він став набагато тоншим і розтане, як лиш натрапить на сонце нашої національної згуртованості й рішучості, на нашу небайдужість до своєї державної незалежності.

Але мені не хотілося б акцентувати на емоційних ідеологічних аргументах при ствердженні того, що Україна переможе всі підступи й провокації своїх недругів, що вона не впаде, а, навпаки, міцнітиме як держава і завтра, і завжди. Про це повинні говорити насамперед економічні фактори, які для України сьогодні є визначальними.

Отже, якщо порівнювати потенціальні сили української і російської економіки, то наші позиції не слабші, ми можемо спокійно змагатися й довели вже за дванадцять років, що не потребуємо нічиєї ласки, а тим більше ласки „старшого брата”, який тримав нас століттями в неволі. Росія живе за рахунок експорту нафти й газу, але транспортні витрати на цю найконкурентнішу долю її економіки, а також висока собівартість кожного бареля нафти й кожного кубічного метра газу призводять до того, що російські доходи мало перевищують видатки. Порівняймо, собівартість, видобутого 1-го бареля нафти в Саудівській Аравії становить 2,5 долара, а в Росії – 14 доларів.

Ми залежні від російських енергоносіїв, але й Росія залежна від України. Всі найголовніші транзитні нафтові й газові магістралі з Росії в Європу йдуть через нашу територію. Крім того, Україна є одна з найбільших і найвигідніших покупців російської енергетичної сировини.

Україна має свою ще по-справжньому не розбуджену плодючу землю, яка навіть за нинішнього недбалого ставлення до неї, за відсталості наших організаційних і агротехнічних засобів дає нам можливість завжди мати хліб і до хліба і належати до першої десятки світових експортерів зерна. Сьогодні частка нашого експорту до країн ЄС та до країн, що незабаром стануть членами ЄС, сягає 40,8%. Хіба це не є знаком того, що Україна економічно самодостатня, включена до глобалізаційного виробничого розподілу держава, має свою велику й добру будущину.

Україна планує щорічне зростання ВВТ протягом найближчих наступних років на 7%. Якщо навіть не вдасться щороку йти таким темпом, то все ж таки визначений рух не буде сповільнюватися настільки, щоб Україні загрожувала економічна стагнація чи катастрофа. ВВП України в розрахунку на душу населення постійно зростає: 1996 року він становив 90,7 грн., 2001 року – 111,0 грн., а за перший квартал 2003 року становить 219,5 грн.

Не скажемо, що Україна, осягнувши свої найближчі цілі, а саме - приєднання до СОТ та до асоційованого членства в ЄС, стане одразу впорівень з розвиненими європейськими державами. Нам ще треба вивести з тіні велику частку економіки, підняти малий та середній бізнес, зліквідувати заборгованість у бюджетній сфері, сформувати заможний середній клас, покінчити з чорною бідністю на найчорнішій у світі землі. Нам треба відстояти свою мову, культуру, релігійні обряди й духовні чесноти в змаганні з противником, який не гребує нічим, навіть гидким підслуховуванням Президента України, щоб тільки осквернити нас й принизити як націю.

Висловлюючи невдоволення нашою владою, ми повинні вміти оцінювати все те, що зробила вона для зміцнення нашої державності. А до таких справ належить підписання й навзаємна ратифікація Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією, (1998 р.), утримання територіальної цілості, розумна кримська політика, ряд заходів, спрямованих на зближення з Європою, приготування до членства в НАТО, входження до антитерористичного альянсу під керівництвом США.

Майбутня Україна не буде починатися після президентських виборів 2004 р. Вона буде рости й розвиватиметься з перших наших самостійницьких літ, коли постала й утверджувалась як держава з усіма небезпеками і всіма проблемами, з незгідливими вождями в демократичному таборі і з шахраями, що торгують політикою во ім’я своїх бізнесових інтересів. Та наближається доба, коли благословенна пані смерть прорідить лави закоренілих рабів, малоросійщина стане спогадом, а нові покоління українців житимуть у своїй державі, постійно будуючи й постійно ремонтуючи її відповідно до вимог нових часів.

Дмитро Павличко

1.06.2003 р.

---

Версія для друку

На першу сторінку