03/15/2000
Нечіткий фарватер, або Чому Україна не виконує в повному обсязі забов’язання з безпеки судноплавства в своїх територіальних водах?
Національна безпека України, як морської держави, нерозривно пов’язана з проблемами та успіхами української гідрографії. З 16 липня 1990 року, дня прийняття Декларації про державний суверенітет України, Україна взяла в повному обсязі на себе відповідальність перед світовим співтовариством за безпеку судноплавства у своїх територіальних водах, у тому числі і в навігаційно-гідрографічному відношенні. Однак засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення (ЗНГЗ) безпеки мореплавства одного з 4 гідрографічних районів України - Севастопольського, тобто маяки, знаки, буї, віхи тощо, до цього часу обслуговуються Чорноморським флотом – військовим органом Росії, який не несе ніяких зобов’язань перед Україною і світовим співтовариством за повноту і якість їхньої роботи. Зрозуміло, що при такому розкладі ні про яке виконання Україною зобов’язань з забезпечення безпеки судноплавства не йдеться. Існує серйозна загрозі і національній безпеці України.
Наслідком створеної невизначеності є руйнування системи гідрографічного забезпечення судноплавства в цілому, оскільки коли маєш справу з нічиїм майном, то спрацьовує не найкраща риса широкої слов’янської душі – навіщо доглядати, коли не моє? Реалії сьогодення – “чоботар – без чобіт”: практично всі ЗНГЗ від мису Тарханкут до порту Алушта (а це майже половина південної частини узбережжя Кримського півострову) перебувають під безвідповідальним управлінням Чорноморського флоту Росії. Іншими словами, володіють одні, а відповідатиме, не приведи що, Державна гідрографічна служба України…
Прикра ситуація, яка склалася, потребує негайного і чіткого вирішення. Але спочатку варто повернутися до причин виникнення такої колізії. На мою думку, вона є результатом непослідовності, несвідомості і некомпетентності ряду посадових осіб – учасників переговорного процесу з російською стороною.
Під час підписання трьох базових угод між Україною та Росією по ЧФ всі питання, що стосувалися використання системи гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства, не ввійшли до них, а мали бути врегульовані окремою угодою. Так, у пункті 15 Додатку 2 до Угоди про параметри розділу ЧФ бувшого СРСР є примітка: “перелік засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури гідрографічної служби Чорноморського флоту, що знаходяться на території України, буде остаточно узгоджений у рамках Угоди між Україною і Російською Федерацією про навігаційно-гідрографічне та гідрометеорологічне забезпечення безпеки мореплавства в Чорному та Азовському морях”. Згідно з цим же Додатком 2, до спільного використання Україною і Росією належать 5 об’єктів Гідрографічної служби ЧФ, розташовані у м.Севастополь, але їхній перелік не є остаточним і повинен бути уточнений у спеціальній угоді. Ця угода досі не підписана.
Про недосконалість Угод по ЧФ свідчить і такий факт. Додатки №№ 1, 2, 3 до Угоди про параметри розподілу ЧФ містять лише номера військових містечок, як адреси місць розташування названих в цих додатках об’єктів. Проте в угоді відсутні не тільки топографічна карта чи таблиця географічних координат перерахованих військових містечок. Немає навіть посилання на узгоджений сторонами документ, який повинен бути невід’ємною частиною Угоди і містити в собі інформацію, яка дозволяє за номером містечка встановити межі і місце розташування об’єктів. З акваторією бухт Севастополя і Феодосійського порту склалася ще пікантніша ситуація. Виявляється, що карти №№ 1 та 2, на які є посилання в Угоді про взаєморозрахунки, і з яких нібито видно, що й кому належить, на час підписання документу взагалі не існували. Виникає питання: як же можна було узгоджувати те, чого не було? До того ж, як можна було визначити розмір оплати за користування територією чи акваторією, попередньо не визначивши її площу?
Тоді ж, тобто під час підписання базових документів по флоту 28 травня 1997 року, представниками обох сторін відповідним спеціалістам України та Росії було доручено у місячний термін розробити додаткову угоду про ЗНГЗ. Пройшло майже 2 роки, але до цих пір вона остаточно не узгоджена і не підготовлена для підписання. Тому Чорноморський флот продовжує всупереч українському законодавству самостійно експлуатувати всі об’єкти від Тарханкута до Алушти, посилаючись на те, що ці ЗНГЗ нібито узяті в оренду на законних підставах. Насправді ж ні про яку оренду об’єктів не може бути й мови. Адже оренда у правовому розумінні передбачає укладання договору оренди між орендодавцем і орендарем. У цьому договорі мають бути передбачені: перелік майна, що передається в оренду та його вартість, розмір та порядок справляння орендної плати та інші умови. Без договорів оренда за українським законодавством неможлива.
Дуже цікавим є і положення про спільне використання ЗНГЗ. Згідно Угоди про параметри розподілу ЧФ, українська та російська сторони мають спільно використовувати 5 об’єктів гідрографічної служби, розміщених в м. Севастополь і названих в п.15 Додатку 2. Проте українській стороні в особі представників Севастопольського державного гідрографічного підприємства доступу до цих об’єктів немає й досі. Коли представники підприємства у відповідності до наказу Міністра транспорту України №554 від 30.12.1998 р. та на виконання Постанови Кабінету Міністрів України №1282 від 17 серпня 1998 р. зібралися провести інвентаризацію розташованих на території Криму об’єктів та майна гідрографічної служби, то командування ЧФ РФ їм у цьому відмовило. Комісія не була допущена не тільки на об`єкти у самому Севастополі, але і на Ай-Тодорський та Саричський маяки, тому що цю ділянку досі контролює Чорноморський флот РФ. До речі, саме підприємство вимушено розташовується у напівпідвальному приміщенні в одному з житлових будинків Севастополя, хоча має закріплене в Угодах по ЧФ законне право експлуатувати (спільно з ЧФ РФ) добротні будинки Гідрографічної служби ЧФ. Отаке-от у нас "спільне використання"! Ні про яку перспективу передачі цих та інших об’єктів Україні російська сторона й чути не бажає. За офіційними поясненнями російської сторони, що без маяків їхні кораблі нібито не зможуть вийти в море, можливо, криється ще одна, чи не суттєвіша причина. Справа в тім, що ці об’єкти чимало років служили і досі слугують гарним і затишним місцем для відпочинку високих військових чинів РФ.
Абсурдність ситуації полягає насамперед в тому, що російський флот, фактично володіючи ЗНГЗ у Севастопольському регіоні, офіційно відмовився відповідати за безпеку мореплавства у цій зоні. В “Повідомленнях мореплавцям" Головного управління навігації і океанографії Міноборони РФ (ГУНіО МО РФ) за №20 від 1.01.1996 р. та за №17 від 1.01. 1998 р. двічі офіційно оголошувалось, що “на підставі міжурядових угод та актів ГУНіО МО РФ передало гідрографічне майно та засоби, необхідні для забезпечення безпеки мореплавства навігаційним гідрографічним службам країн – республік колишнього СРСР на Балтійському, Чорному та Каспійському морях і відповідальності за безпеку мореплавства в територіальних водах і економічних зонах цих держав не несе”. Після такої заяви логічно було б, якби Росія разом з відповідальністю передала України і засоби для забезпечення безпеки мореплавства. Але ЧФ РФ не тільки цього не робить, але й саботує виконання навіть половинчастих домовленостей про "спільне використання" споруд.
Україна опинилася у безвихідному становищі: відповідальність за безпеку мореплавства лежить виключно на ній, але забезпечити її вона не взмозі. Якщо ж врахувати, які можуть бути наслідки, скажімо, в разі аварії судна чи розливання пального в акваторії, то безвідповідальність посадових осіб обернеться величезними збитками і жахливими екологічними наслідками для держави і регіону. Так, тільки у 1998 році в акваторії Севастопольської бухти сталося 5 аварій. Дивом пощастило уникнути загибелі моряків і екологічного лиха внаслідок зіткнення в Севастопольській бухті єгипетського судна “Доміант” з кіпрським теплоходом “Ксенаола” у минулому році. Через невизначеність ситуації місто Севастополь не використовує всіх можливостей свого порту, вантажообіг якого в 60 разів менше, ніж Одеського. А це – недонаходження до бюджетів, державного та місцевого.Особливої ж ваги питання безпеки мореплавства набуває в контексті необхідності навігаційно-гідрографічного забезпечення Євроазійського транспортного коридору для транспортування нафти та вантажів в Чорному морі.
В 1994 році з відома і за прямою вказівкою командування ЧФ навмисно руйнувалася система спостереження та зв’язку на території України. На всіх радіотехнічних постах від порту Ізмаїл до порту Керч було знято апаратуру технічного розпізнавання. На острові Зміїний повністю скорочено радіотехнічний взвод, внаслідок чого в районі гирла річки Дунай і на важливому оперативному судноплавному напрямку у північно-західній частині Чорного моря склалася загроза плаванню кораблів та суден, і не лише причорноморських, але й інших держав. Згідно директиви начальника штабу ЧФ віце-адмірала Петра Святашова, 19 січня 1994 року були погашені всі навігаційні вогні і світлові знаки у північно-західній частині Чорного моря, що могло призвести до серйозних наслідків.
Небезпека таких інцидентів існує й досі, оскільки Гідрографічна служба ЧФ на власний розсуд і без будь-якого погодження з українською стороною продовжує проводити гідрографічні роботи, вимикає і навіть ліквідує ЗНГЗ. Точка зору України її не цікавить. Так, на протест стосовно вимкнення у 1997 році більшості навігаційного обладнання Балаклавскої бухти начальник Гідрографічної служби ЧФ відповів, що і решти обладнання "достатньо для забезпечення іниересів сил Чорноморського флоту Росії". Тільки після втручання органів прокуратури ситуація була виправлена. Такі випадки є непоодинокими, і вихо-дить, що фактично Україна мусить керувати власними ЗНГЗ через прокуратуру!
Переконаний, що бездія й очікування аварій та катастроф, аби тільки після того вживати необхідних заходів, є хибною практикою. Перемогти ж бездію може лише активна діяльність в напрямку забезпечення безпечного мореплавства, і як наслідок цього - загальної безпеки країни.
До речі, прокуратурою м.Севастополя проводилася перевірка дотримання підрозділами ЧФ РФ прикордонного, податкового і митного законодавства України. Серед виявлених нею порушень - і несанкціоновані гідрографічні роботи, і перевезення вантажів на кораблях ЧФ без проведення прикордонного та митного контролю. Всі ці матеріали направлялися Генеральною прокуратурою України до МЗС України для відповідного реагування дипломатичними каналами, але порушення все одно тривають. "На жаль, засоби прокурорського реагування з метою усунення порушень законодавства України підрозділами ЧФ РФ не завжди є дієвими", - констатує Генпрокуратура.
Як військовий моряк, хочу підкреслити, що гідрографія має і величезне оборонне значення. Очевидно, що українські ЗНГЗ повинні функціонувати в першу чергу в інтересах Військово-Морських Сил України, як в мирний, так і у воєнний час. А на сьогодні цю стратегічно важливу для оборони України систему контролюють військові підрозділи іншої держави. Яскравим прикладом ігнорування інтересів нашої держави та ВМСУ є факт управління Гідрографічною службою ЧФ РФ навігаційно-гідрографічним обладнанням навіть у бухті Стрілецька, яка за угодою про розподіл ЧФ є пунктом базування з’єднань ВМСУ.
Не слід забувати і про міжнародні зобов’язання України, які вона взяла на себе у зв’язку з ратифікацією Верховною Радою України 3 червня 1999 року “Конвенції Організації об’єднаних націй з морського права 1982 р.”. Дана ратифікація зробила Україну повноправним суб’єктом міжнародного морського права, в тому числі і права на суверенітет на внутрішні води і територіальне море. Іншими словами, наша держава на міжнародному рівні отримала підтвердження свого права в законному порядку встановлювати правила експлуатації та захисту ЗНГЗ в своїх внутрішніх водах і територіальному морі.
Як знайти вихід з непростої ситуації, що склалася?
По-перше, найважливішим положенням Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань безпеки плавання в Чорному та Азовському морях, що знаходиться в стадії підготовки, повинна бути стаття про те, що усі засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки судноплавства, розміщені на території України, мають бути беззастережно передані Україні, оскільки лише вона може бути їх власником.
По-друге, Україні необхідно мати Закон про засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення.
По-третє, потрібно відновити статус Державної гідрографічної служби України.
Лише з вирішенням цих питань можна буде сказати, що Україна і забезпечує безпеку судноплавства, і повністю контролює свою зону відповідальності в Чорному та Азовському морях, виконуючи свої зобов’язання перед міжнародною спільнотою.
Борис КОЖИН, народний депутат України, голова Спілки офіцерів України, віце-адмірал.
15.03.2000 р., "Голос України".
|