|
09/22/2005
Василь БРАТКІВ: “Приїжджаю в село переможцем на білому коні”
або “Не поспішаю називати те, чого досяг, успіхом”
газета "Без Цензури", 22 вересня 2005 р.
Василь БАРТКІВ був шостою і наймолодшою дитиною своїх батьків у селі Розточках на Івано-Франківщині. Дивлячись на хлопця, який після роботи в полі, гасав у футбол зі своїми односельцями, ніхто й подумати не міг, що через якихось 10-15 років звертатись до нього на “ти” буде якось незручно навіть колишнім друзям-односельцям. Відтоді до нього вже давно, і як признався наш герой, можливо, трохи зарано звертаються як до Василя Павловича. Тільки близькі друзі дозволяють собі поважно-побратимське “палич”, а для матері він назавжди залишиться Васильком. Тепер він належить до того молодого покоління політиків, які, прагнучи взяти від життя більше, прийшли до Верховної Ради, маючи за плечима й наукову діяльність, й успішне керівництво бізнесом.
Людина, що зробила себе сама
- Крім футболу, які улюблені ігри дитинства?
- Можливо, лапанки, тобто квач. Але ми грали в особливий спосіб в цю гру, лазячи по букам. Такий собі екстремальний квач, екстрім-квач. (Усміхається).
- Найяскравіші спогади того часу?
- Великдень або Різдво. Швидше, Великдень, бо мати мені завжди купувала обновку. У родині тоді було туго з грошима, і мені доводилося доношувати після старших. Я зараз малюю великий стіл і ми всі сидимо, а мати готує святкові страви. Ми всі ще малі, повністю залежимо від батьків, і всі вдома. І якесь весняне сонце пробивається у вікно.
Тож, щасливий, я з батьками йшов до церкви, незважаючи на те, що вчителі десь там стояли попід парканами і записували прізвища тих дітей, хто ходив до церкви. Це було дуже розповсюджено на Західній Україні.
- А зараз ви зустрічаєтеся на великі свята з родиною?
- Так нас виховали батьки. Зустрічаємось щонайменше двічі на рік – на Різдво, й Великдень. Слава богові, ще живі батьки, хоча вже досить літні люди. Вони дивним чином притягують нас до себе, розкиданих по всій Україні.
- І як ви тепер почуваєтеся вдома? Хто у вас голова родини?
- Коли повертаюся додому, перестаю бути депутатом, держслужбовцем високого рангу. Я - рядовий член сім’ї, причому наймолодший, отже - з усіма відповідними обов’язками.
- Тобто, вас усі повчають?
- Абсолютно. Усі дають мені поради, і я сприймаю їх, як належить. Хоча дядьки, знайомі й старші люди села завжди зі мною вітаються, тож, відчуваю, що приїжджаю в село переможцем на білому коні, як, англійською мовою – “селф мейд мен” – людина, яка зробила себе сама.
- Не кожен же досяг у ваші роки того успіху, який є у вас. Чий вплив вважаєте найбільшим у вашому вихованні, становленні?
- Я б не поспішав називати те, чого досяг, успіхом. Можливо, воно й нескромно, але вважаю, що майбутній успіх – попереду. Мені тільки 38. Щодо впливу, то скажу дещо абстрактно. Вплив на мене мав увесь мій рід. Маю на увазі, глибоке коріння. У мене був досить відомий дід по материній лінії, який, до речі, трагічно загинув у радянських таборах.
Крім того, наша родина - виключно сільськогосподарська. Я - перший, хто насмілився говорити, про те, що хотів би здобувати вищу юридичну освіту, розуміючи, що для цього немає абсолютно ніякого підґрунтя, крім мого бажання і знову-таки, того впливу попередніх поколінь.
До того ж мета стати юристом, це, мабуть, теж треба казати, була продиктована ще й небажанням жити в тяжких умовах тодішнього села. Нині я розумію, що тодішнє село мало якусь перспективу, а сьогоднішнє… Взагалі вважаю, що Україна починається із села. Із домівки кожного з нас.
“У нас традиційна українська сім’я з патріархатом…”
- Очевидно, що своїм дітям ви хочете дати найкращу освіту. У який спосіб: ви віддаєте їх до спеціалізованих або елітних шкіл?
- Це дуже складна тема. Моя старша донька Ганнуся вчиться в звичайній школі, де навіть не знають, що я – депутат. Це принципова позиція. Але проблема полягає в тому, що освітній рівень загальноосвітніх шкіл з кожним роком, на жаль, падає. Ми вирішуємо цю проблему за допомогою додаткових уроків з викладачами з тих чи інших дисциплін. Причому, Ганнуся сама вирішує, що їй потрібно на цьому етапі.
- У родинах із достатніми статками, прийнято дітей віддавати до приватних, так званих, елітних шкіл…
- Я взагалі в це не вірю. Мені здається, що елітність шкіл полягає передовсім у її традиціях, як я це бачив у багатьох школах Англії. Туди приходять дуже скромно одягнуті діти, але тим не менше, ці школи є елітними за своїм духом і традиціями. Їм по двісті років. Там працюють високоосвічені викладачі. Назвіть мені в цьому сенсі хоч одну школу в Україні?
- Тобто, поки ви задоволені досвідом із старшою донькою, яка додатково займається з викладачами, тож з молодшою буде приблизно те саме?
- Думаю, так. Різниця тільки в тому, що кожну з них цікавлять абсолютно різні речі.
Старша (14 років – авт.) надзвичайно захоплюється історією, ми багато говоримо на предмет нашої державності, впливу особистості на ту чи іншу подію, в результаті котрої так чи інакше стала розвиватися держава. Обговорюємо конкретні історичні приклади, наприклад, Конотопську битву. Я намагаюся таку подію в житті українського народу показати саме як яскравий приклад звитяг і перемог, які теж були в нашій історії. Крім того, старша дочка з одинадцяти років сама подорожує. Раз на рік буває в Німеччині з метою вивчення мови, раз на рік – в Англії.
Менша Таїсія (5 років – авт.) зовсім інша за характером. Вона дуже тендітна, жіночна й вразлива. Вона не терпить ніякого не те що наказу, але навіть погляду. Водночас, вона дуже талановита дитина – гарно малює, танцює.
- Від чого ви хотіли б вберегти дітей?
- Якби зі ста відсотків тієї інформації, яку ми намагаємося передати дітям, вони використали хоча б половину, я був би найщасливішим батьком. Я пригадую себе, і як я прислухався до порад батьків... Але єдине, що мені прищепити батьки, і до чого я намагаюся привчити своїх дітей, це розуміння відповідальності за свої вчинки. Це є головна теза, в наших стосунках.
- Як знайшли свою дружину?
- У дуже дивний спосіб. Спочатку вона зустрічалася із моїм одногрупником. Але дівчина мені так сподобалася, що невдовзі, коли вони припинили зустрічатися зовсім без докладання зусиль з мого боку, я щиро зрадів і сам зробив їй пропозицію щодо зустрічей. Радий, що вона її прийняла.
- Тобто, це кохання з першого погляду?
- “У нас ніколи не буде другого шансу справити перше враження”, - сказав філософ. Такою надзвичайною була перша зустріч.
- Часто прислухаєтеся до думки дружини?
- Вона дає дуже доречні поради. Іноді, коли використовую їх, думаю, що інакше й бути не могло. Хоча, звичайно, рішення приймаю я. У нас традиційна українська сім’я з патріархатом...
…де є шия і голова?
- Не знаю, але я щасливий, що мене в сім’ї не тільки люблять, а й поважають. Вони розуміють, що таке батькове слово. Поперек нього ніхто нічого не каже. Насправді, мене так виховували батьки. У них вдома завжди панувала демократія, але “путінською” мовою, керована, тобто, завжди останнє слово за батьком.
“Надзвичайне відчуття, коли тягнеш кіжуча до п’яти кілограмів і відчуваєш, як він б’ється”
- Кажуть, у вас дуже екстремальні захоплення?
- Мені подобається все, що пов’язано з активним відпочинком. Нещодавно зрозумів, що найкращий спорт для мене - гірськолижний. Я дуже добре оволодів різними техніками, на превеликий жаль не у нас, а в тих країнах Європи, де побував – Італії, Швейцарії, Австрії та Фінляндії. Найдивовижніше те, що це спорт, яким однаково цікаво займатися всім. Уся моя сім’я – на лижах, включаючи молодшу доньку. Щоправда, старша донька - на сноуборді. Звичайно, гірські лижі - це один з найтравматичніших видів спорту. Але, якщо розумно підходити…
- Я так зрозуміла, ви не просто катаєтеся, а прагнете екстріму?
- Так. Круті схили - це для мене мить випробування самого себе, чи зможу я це зробити, чи ні. Іноді шукаю цілинні спуски, так звані, лижники мене зрозуміють, “чорні” траси.
- А дружині ви про це кажете?
- Кажу після того, як… (Сміється). Але вона знає, що я досить обережна людина і маю розуміння, що в мене двоє діток.
- Здається, ви ще й полюєте з азартом?
- До речі, дарма, Віктор Андрійович (Ющенко –авт). намагається заборонити полювання. Вважаю, що полювання в Україні – традиційний вид заняття чоловіків.
На кого й на що полюю, залежить від сезону, від дозволу на той чи інший вид звірини чи птаха. Найспортивніший вид полювання – на качку.
- Що значить “найспортивніший”? Більше азарту?
- Тут можна проявити найбільше майстерності. Одна справа, коли стріляєш в дикого кабана з вишки. Він прийшов, тебе не бачить, ти вицілив і стріляєш - майже як в мішень. Інша справа, коли стріляєш в табун качок, котрий миттєво розлітається в різні боки. Від того, наскільки ти підготовлений та майстерний, залежить і результат.
- Найбільша здобич, яку ви вполювали?
- Дикий кабан, вагою 160 кілограмів, якого я вполював минулого грудня. Взагалі, мені подобається загінне полювання і на дикого кабана, і на козу. Полювання на куріпку - це інша справа, але теж отримую задоволення. До речі, на всі ці види полювання у мене є непоганий арсенал зброї.
- Тільки хотіла запитати про це. А де ви його тримаєте?
- Як передбачено законодавством, у металевому сейфі. Я люблю оглядати, все це…
…з періодичністю …?
- Як є бажання, можна дивитися і раз на місяць, і раз на тиждень. Але все це перебуває в гарному технічному стані – вичищеному та змащеному.
- А є улюблена зброя, якою ви пишаєтеся?
- Можна сказати, що це Меркель- 500 – добра німецька зброя. Є ще італійська Бінеллі. Я - лівша і для мене спеціально замовляли цю рушницю під ліве око й плече. Словом, невеликий арсенал, але достатній для того, щоб отримати задоволення і бути абсолютно безпечним. Адже на полюванні можна перевірити, наскільки людина, акуратна, обережна, витримана.
- Ну, витримана – зрозуміло, а от обережна й акуратна?
- Це видно, починаючи від того, як вона одягнена і в якому стані її зброя, і закінчуючи тим, наскільки чітко вона виконує інструкції єгеря, які отримала перед полюванням. Дуже важливо, щоб відома людина з купою рангів дотримувалася певних вимог.
- В яких лісах-полях вам доводилося полювати?
- Територіально полюємо тільки в Україні. Ми з друзями взяли в оренду мисливське господарство й відновлюємо його за свій кошт. А от порибалити на лососевих минулого року мені пощастило на Камчатці. Ця місцевість уся порізана сопками, де багато річок, дуже подібних за структурою на карпатські – такі ж швидкі й холодні, а іноді ще й дуже глибокі. Ми рибалили на річці Сопочка. Це надзвичайне відчуття, коли тягнеш кіжуча до п’яти кілограмів і відчуваєш, як він б’ється. Але це суто спортивна рибалка, тобто ми ловили й відпускали рибу, хіба залишали небагато собі на харчування. Адже нас закинули в тундру з вертольоту, звідки до найближчого населеного пункту було чотирнадцять кілометрів. Тож, їжу ми готували на вогні, жили в наметах - і так протягом десяти днів. Після цього мали вигляд аборигенів, але отримали масу задоволення, і я з величезним азартом поїхав би ще раз. Хоча цього року сподіваємось, порибалити в Норвегії.
- Умієте приготувати те, що зловили?
- Ми ніколи не вбиваємо тільки для того, щоб отримати насолоду. Я вважаю, що вмію готувати досить смачно, але краще, коли це роблять фахівці. Щодо риби, то коли її, щойно впійману, готують на грилі, не треба мати особливих кулінарних навичок. У такий спосіб будь-яка риба смачна.
|