|
10/05/2004
Георгій МАНЧУЛЕНКО: “Військові не люблять, коли їх використовують для виконання жандармських функцій”
Можливість застосування силового сценарію в Україні – тема, яку ще активніше почали обговорювати у зв’язку зі зміною керівника військового відомства країни. Поява в переддень виборів на посту міністра оборони Олександра Кузьмука, який відзначився за останній час кількома яскравими, хоч і не надто інтелігентними за формою висловлюваннями, що засвідчили його віданність нинішньому керівництву держави, змушує звернутися до запитання: “А що буде, якщо...”
Оцінити вірогідність застосування силового сценарію в Україні та можливу реакцію на нього у середовищі самих військових ми попросили офіцера повітряно-десантних військ, секретаря парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони, представника Української народної партії Георгія МАНЧУЛЕНКА.
--Пане Георгію, які світові прецеденти застосування військових для вирішення внутрішніх конфліктів ви згадуєте, коли розмова заходить про можливість використання армії в Україні?
--Події в Чехословаччині у 1968 році та в СРСР на початку 90-х.
У Чехословаччині під час “Празької весни” силові структури поділилися. Лише невелика частина військових відгукнулася на заклик ззовні; інші, таємно або явно, співчували учасникам “Празької весни”. Революція була придушена військовим втручанням в основному СРСР та НДР. Фактично, передумовою для успішного зовнішнього втручання з боку “колег по соцтабору” була належність Чехословаччини до Варшавського договору. Тоді, як відомо, існувало два поюси – НАТО та Варшавський договір. Зараз Варшавський договір, як і соціалістична система, наказав довго жити, тому і ситуація, в якій перебуває Україна, інша порівняно з тією, в якій перебувала Чехословаччина.
В СРСР наприкінці 80-х військова сила застосовувалася досить часто: Прибалтика. Закавказзя, Середня Азія. Але й тоді, коли ще існувала система, коли в армії ще діяли компартійні структури, коли величезний вплив ще мало КДБ, - одностайної думки у військах не було. На початку 90-х ситуація змінилася – КДБ втратив силу, перестала діяти партійна машина, яка, фактично, й була державним механізмом. Свідченням того, що військові ставилися вкрай негативно до використання їх всередині країни, став путч 1991 року. Тоді ГКЧП підняв значну кількість військових, але вони практично нічого не робили. А в повітряно-десантних військах доходило до того, що було порушено управління військами – не було зв’язку, командування не могло керувати. Є версії, що це не було випадковим.
--Наскільки вірогідно, що українські Збройні Сили будуть використані владою в політичних цілях – тобто проти власного народу?
--Військові не люблять, коли їх використовують для виконання жандармських, поліцейських функцій. У тому числі й українські військові. Тому я думаю, що подібний наказ, якщо він буде, не викличе особливого ентузіазму у Збройних Силах. Ставлення військових серйозно впливатиме на те, чи, по-перше, виконуватиметься такий наказ в принципі, а, по-друге, як саме він виконуватиметься – з великим бажанням чи ні.
--На якому етапі виконання цей гіпотетичний наказ може “забуксувати”?
--Наприклад, командир може не віддати такого наказу особовому складу. Або особовий склад, отримавши таку команду, може його не виконати. Це цілком реально в ситуації, про яку ми говоримо. Бо сьогодні навіть не 90-ті роки. Сьогодні набагато більше інформації, яка дозволяє військовим як громадянам формувати свою позицію. І більшість з них чудово розуміє, що відбувається в країні і з якою метою влада може наказати їм йти проти свого ж народу.
--Зважаючи на “людський фактор”, чи можна прогнозувати неоднакове ставлення до такого гіпотетичного наказу в різних регіонах України? Наприклад, на сході і на заході?
--Так, можна.
--На вашу думку, чи не може це призвести до розколу країни на дві частини: ту, де військові підтримають владу, і ту, де вони не підуть проти народу? Іншими словами: що в результаті Україна розпадеться на дві держави?
--Не думаю, що військових, які дадуть себе використати в подібних цілях, в Україні так багато, що вони створять критичну масу навіть на сході країни. Хоча ми бачимо, як активно намагаються розіграти саме карту поділу країни на дві нібито антагоністичні частини – на Східну й Західну Україну. На ці спроби “розхитати човен” мала б реагувати СБУ, оскільки вони загрожують цілісності держави, тобто є антиконституційними. На ці спроби мав би публічно реагувати й Президент, однак він, навпаки, їм сприяє.
--Чи можна прогнозувати зовнішнє військове втручання щодо України?
--У Росії є певні кола, готові в разі сприятливої внутрішньої ситуації в Україні до силового втручання. Але я не думаю, що на це піде офіційний Кремль, який зараз заграє зі старими демократіями. Це означало б для Москви більше втрат, ніж вигод.
--А що може спровокувати наказ про застосування Збройних Сил України в “поліцейських” цілях?
--Масові беспорядки, для подолання яких недостатньо сил міліції. Військо, згідно із законодавством, можна застосовувати у випадку введення надзвичайного стану. Надзвичайний стан може оголосити Президент, але згоду на це рішення обов’язково має дати Верховна Рада.
--Чи можете ви назвати події, які, на вашу думку, мали на меті спровокувати дії, які давали б підстави для втручання армії?
--У першу чергу це “троєщинські події” – надати їм політичного забарвлення, звинуватити в тероризмі, продемонструвати, що цю небезпечну межу дестабілізації “певні сили” вже готові перейти. Але це могло бути приводом для втручання хіба що сил міліції.
Ще одна етапна подія – Мукачеве. Це була перевірка того, чи “проковтне” народ силові дії влади. Не пройшло.
Далі – Крим. Були спроби (і вони тривають) спровокувати конфлікт на релігійному грунті – між мусульманами та християнами. Однак і тут в першу чергу мали б бути застосовані лише правоохоронні сили, але не армія.
Нарешті, ще одна спроба – так званий замах на Януковича. Миттєва реакція – мітинги, організовані владою на знак протесту громадян нібито проти “екстремістських дій” опозиції – засвідчили, що цей замах хотіли використати саме як привід для застосування силового сценарію.
Я не переконаний, що аниконституційні накази отримають масову підтримку в армії – з боку солдат, прапорщиків, сержантів, офіцерів і що так вже багато з них готові пролити кров власного народу.
|