|
11/20/2002
Сергій ОЛЕКСІЮК: “Мій батько, засуджений до страти в 1944-му, зміг повернутися в Україну тільки в 1987 році”
23 листопада в сучасному українському календарі позначений як День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій.
Дискутуючи на теми української історії, учасники словесних баталій найчастіше оперують загальнополітичними категоріями і надзвичайно рідко “опускаються” на рівень Людини. Дається взнаки радянський вишкіл: “людина – гвинтик…” Тим часом національне примирення починається не з суперечки, а з бажання слухати (і чути) одне одного. І найбільш доступною тут є мова людських доль, а не мова логічних схем.
Сьогодні ми розмовляємо з людиною, яка, фактично, народилася репресованою, у родині засудженого свого часу до страти шефа районної служби безпеки ОУН – з народним депутатом України, членом політичної групи Української Народної Партії Сергієм ОЛЕКСІЮКОМ.
--Пане Сергію, у вашій біографії написано, що Ви народилися 1959 року в Рівному, але проживали в Казахстані, куди були переселені Ваші батьки…
--Історія моєї родини, і в першу чергу батька, якому зараз 86 років і який досі, до речі, не реабілітований, цілком могла б стати основою книги.
Батько з дитинства співав у церковному хорі й об’їздив з концертами чимало великих міст тодішньої Польщі. З 1936 року служив у польській армії, і з того ж року був членом ОУН. Під час війни Польщі з Німеччиною тричі потрапляв у полон до німців, тричі тікав, але в результаті потрапив до німецького концтабору й звідти був переведений на роботу до Німеччини. К 1942-му по лінії ОУН повернувся в Україну. Потім пішов на нелегальне становище та очолив районну службу безпеки ОУН.
Мама за Польщі вчилася в українській школі, в якій вчителем був провідник ОУН на Західній Україні Володимир Робітницький. З 16 років була залучена до УПА, до інформаційної служби, а саме до видавництва, й перебувала на лінії зв’язку між головним командиром УПА Климом Савуром і районами. Вона передавала листівки та перевозила різну літературу для південних округів УПА.
І ось у той час, 1942 року, мої батьки одружилися: мамі було 16, батькові 26. 15 листопада цього року з того дня минуло 60.
А в 44-му батька схопив загін НКВД, в селі Оржель, у мами вдома. Того ж року – саме 15 листопада – йому оголосила смертний вирок. 2 місяці відсидів у камері смертників у Дубненській тюрмі. Потім міру покарання йому замінили на 25 років ув’язнення. Після 12 років ув’язнення у Воркуті, Тайшеті, потім у таборах Кенгіра його амністували. У 1956-му він повернувся в Оржель, але йому там заборонили проживати: викликали в прокуратуру й сказали, щоб він або виїжджав, або дав підписку про співпрацю… Батьки знову виїхали, до Казахстану, і там жили ще десять років.
--Чому Ваші батьки, тоді молоді люди, все-таки йшли в УПА?
--Так, в УПА в основному йшла молодь, і це не був який виняток. Вони не йшли воювати на чужу землю – вони йшли захищати свої родини, свою землю та свою віру від тих, хто приходив встановлювати на ній свої порядки – від польських, німецьких, потім російських окупантів.
--Кажуть, усе починається з родини. Прошу Вас повернутися ще на одне покоління назад – ким були Ваші діди?
--Колись це називалося “український буржуазний націоналіст”. Це були господарі – у них були чорні руки, але вони мали добру освіту. Дідусь по батьковій лінії мав близько 10 гектарів землі. Мамин тато свого часу виїхав до Америки, але не зміг жити там і повернувся на батьківщину (це було 1920 року). Він мав свою велику олійницю. Знав кілька мов. Їздив по всій Західній Україні та Польщі клав паркет, оскільки був хорошим столяром. Він не належав до якихось організацій, але вдома завжди було повно людей, бо до нього завжди йшли за порадою та допомогою.
--Ви, як і Ваш дід, все-таки повернулися на батьківщину, на Рівненщину. Коли і як це сталося?
--У 1966 році, коли мене треба було віддавати до школи, мама напівлегально вивезла мене в Україну, щоб я мав змогу вчитися в українській школі. Серед однокласників я був такою собі місцевою дивиною: приїхав з Казахстану, а говорив українською не гірше, ніж вони.
--У Вас лишилися якісь дитячі спогади “казахського” періоду?
--Святкування Великодня і запах диких тюльпанів. Мама щороку готувала паску, і, оскільки там не було православної церкви, вона виносила кошик на ніч просто на вулицю, щоб “посвятити”. Всі свята ми святкували в українських традиціях.
Запах диких тюльпанів я запам'ятав на все життя. Мама часто згадувала, що коли везла мене додому, щойно ми проїхали хутір Михайлівський, я відкрив вікно, вдихнув і сказав: “Мамо, Україною пахне”. І для неї, і для мене тепер досі залишається загадкою, як могла мала дитина, яка ніколи не була в Україні, відчути це.
--Чи відчувався тиск на родину, коли ви приїхали в Україну?
--Звичайно. Ми не могли прописатися – цього було достатньо, щоб заарештувати та відправити назад. Рятувало те, що ми з мамою були на різних прізвищах: вона – на дівочому, я – на батьковому. Батько міг приїхати до нас тільки на місяць, а потім приходили й вимагали виїхати. Він приїжджав двічі на рік. Так було протягом 18 років, потім дозволили приписатися в Шеретівці, але в Рівному суворо заборонили.
Батько повернувся в Україну лише в 87-му. Тепер я можу сказати, що ми змогли його приписати в Рівному лише давши хабаря міліції. Тоді ж змогли показати і свідоцтво про одруження мами з батьком.
Зараз мої батьки інваліди, мама майже не ходить, а батько свого часу потрапив під завал у шахті Джезказгану.
--Ставлення до Вас у школі – воно було якимось особливим?
--Мої однолітки не знали, з якої я родини. А коли я ніс документи в рівненській Інститут інженерів водного господарства, батько казав, що з його прізвищем я не зможу поступити. Не знаю, як так сталося, але я вступив, - можливо, через те, що ВУЗ технічний.
--З якого часу Ви можете спокійно розповідати про свою родину?
--Фактично, з 85 року, але в оточенні близьких нам людей говорили завжди.
--Не зважаючи на все це, ви також пішли у політику…
--Так. Вихований у такій родині, я не міг 89-го року не долучитися до заснування Народного Руху за перебудову. Був депутатом Рівненських міської та обласної рад. З 1995 року є редактором обласного часопису “Волинь”, який приділяє чимало матеріалів українській історії. А цього року став народним депутатом України за списком блоку “Наша Україна”.
--Пане Сергію, чи є якась інформація про людей, які разом з Вашими батьками боролися в лавах УПА? Адже їх, на відміну від ветеранів Великої Вітчизняної війни, публічно не вшановували, тому відомостей про них не так багато.
--З батькових побратимів майже нікого не залишилося в живих: в ОУН діяв наказ у разі оточення залишити собі кулю чи гранату. У зв’язківців завжди була граната, бо інформація не повинна була дістатися ворогу. Після бою, який закінчився перемогою НКВДистів, нікого з УПА не залишилося в живих, всі себе знищували. Тому справді цих людей лишилися одиниці.
З тих, кого я знаю – у Києві живе Анна Романюк. Вона особисто знала Клима Савура. Мати мені також розповідала про Савура – це була освічена, обізнана у військових справах і дуже скромна, лірична людина. Френч він доношував до дірок. До речі, папери, які були в нього на момент загибелі, штик-ніж виробництва Австрії та листи знаходяться зараз у Рівненській організації УНП, оскільки на вимогу голови організації Василя Червонія вони були передані з СБУ.
Цього року в дні відзначення 60-річчя створення Української Повстанчої армії у центрі Рівного відкрито пам’ятник Климу Савуру. А на місці головного штабу УПА, в урочищі Гутвин, насипано 25-метровий Курган Слави та встановлений 5-метровий хрест з тризубом.
--Мені здається, те, про що Ви розповіли сьогодні і про що могли б розповісти багато інших людей, і, зокрема на Рівненщині – невідома сторінка історії України для багатьох, як кажуть, східняків. Чи видаються якісь книги (окрім наукових чи політичних розвідок) на цю тему?
--За останній рік коштом рівненської організації УНП видано кілька видань, присвячених цій сторінці української історії. Зокрема, це розповіді очевидців “Луни повстанського краю”. Ми також маємо намір увічнити імена тих, хто боровся за незалежність України в лавах ОУН-УПА, оскільки за часів радянської влади їх якщо і згадували, то лише в негативному контексті. Уже видано 5 томів книги “Пам’яті та Слави Волині” та зібрано матеріал для ще кількох, які мають охопити імена героїв майже всіх областей Західної України.
20 листопада 2002 р.
|