|
12/01/2001
Валерій АСАДЧЕВ: “Я частенько наспівую оперні арії – Мазепи, Онєгіна…”
Анонс-інтерв’ю
5 грудня в Національній опері України відбудеться концерт духовної музики ХІ-ХХІ ст. хору Києво-Могилянської академії “Почайна” за участю оркестру та запрошених солістів. Серед учасників хору, які вийдуть на сцену – народний депутат України, голова підкомітету з питань місцевих бюджетів Бюджетного комітету ВР, голова Київської міської організації РУХу (Українського Народного Руху) Валерій АСАДЧЕВ.
У першому відділенні прозвучать твори Ділецького, Веделя, Козаренка і, можливо, Бортнянського, а в другому – Маріацельська меса Гайдна. Зважаючи на те, що Валерій АСАДЧЕВ постійно наполягає на професійному підході до будь-якої справи, одразу варто зауважити: окрім освіти в Київському політехнічному інституті та юрфаку Національного університету ім.Шевченка, він закінчив також і Київську консерваторію ім.Чайковського по класу хорового диригування.
--Валерію Михайловичу, попередній концерт за вашою участю, як я пам’ятаю, відбувся в день пам’ятного в політичному середовищі ІІ з’їзду Українського Народного Руху – через кілька годин після того, як була підписана Декларація про об’єднання Руху. Це було в Будинку камерної та органної музики. Як часто ви виступаєте в складі хору і чи їздите з ним на гастролі?
--Не так часто, як хочеться. Офіційні концерти відбуваються один раз на місяць-два. До концерту в Опері ми готувалися майже три місяці, тому в цей час не виступали. Хор гастролює – був в Польщі, Італії, -- але я на гастролі не їжджу.
--Як давно ви в цьому хорі?
--З моменту його заснування. 1986 року дуже енергійна і віддана хоровій справі людина Олександр Жигун зібрав групу колишніх учасників капели КПІ (в якій у студентські роки співав і я – до речі, це був найкращий студенстький хор в Україні), і ми заснували новий хоровий колектив. Наприкінці 80-х нам виділили приміщення – церкву Миколи Набережного, що на Подолі. Треба сказати, що церква тоді була в дуже сумному стані. Ми привели її, як кажуть, в людський стан, зробили ремонт. Оскільки вона знаходилася на вулиці Почайнинській (від назви річки Почайна), хор отримав назву “Почайна”.
Виступали з концертами тоді дуже часто. До речі, першими підняли маловідомі твори Артемія Веделя (наприклад, першими виконали його концерт №11) – шукали в запасниках Лаври, по бібліотеках. І знайшли місце на Подолі, де знаходилася садиба Веделя – він же був киянином.
А після того, як в середині 90-х церкву передали Українській Автокефальній Православній Церкві, хор почав працювати при Києво-Могилянській академії. Її керівництво нас підтримало. І до хору прийшло багато здібної молоді.
--А поза хором ви часто співаєте?
--О, я страшенно люблю співати! Я співаю майже все своє життя, і це не хоббі, а потреба. Особливо люблю українські народні пісні, та ще – дуетом, ансамблем… Частенько наспівую оперні арії.
--Які арії вам наспівується найчастіше?
--Баритональні, бо у мене – баритон: Мазепи, Онєгіна…
--А Фігаро?
--Теж трапляється, але мені подобаються більш вдумливі, глибинні. До речі, я помічаю, що з віком мені все більше подобається Мусоргський. Подобається Бетховен – у мене на компакт-дисках є всі його симфонії.
--Які ще твори складають вашу домашню аудіоколекцію?
--Фактично, це вся оперна класика (іноді в трьох варіантах виконання, як, наприклад, “Травіата”), багато симфонічної, хорової музики. Є чимало естради, але в основному французьких авторів, бо в мене донька серйозно вивчає французьку мову.
--Донька також захоплюється музикою?
--Вона страшенно хоче співати – мріє вступити в консерваторію. Знає напам’ять біографії всіх оперних знаменитостей. А поки що вона освоює юриспруденцію в Національному університеті ім. Шевченка.
--Ну, а ви як ставитеся до її музичного вибору?
--Кажу їй, що це – спадкове. Я ж свого часу закінчив музичну школу, мав надзвичайний за силою голос, мене брали в консерваторію, але мама була категорично проти. Я закінчив КПІ, але закінчив все-таки й Київську консерваторію, бо до музики мене сильно тягнуло завжди. Хіба я можу після цього забороняти своїй дочці вступати до консерваторії?
--Валерію Михайловичу, якщо повернутися до вашої спеціалізації, то це все-таки хоровий диригент. Вам доводилося колись (хоч би у вільний від будівництва елементів для космічних кораблів час, чим ви були зайняті під час роботи на заводі ім.Є.Патона) керувати хором?
--Так, але тільки як аматор. У мене був хор на заводі Патона, коли я там працював. Чоловік 20 – прості виробничники. Співали багато, в основному популярні, народні пісні. Скільки зусиль треба було витратити, щоб вони заспівали терцію! Але співали!
--А Юрія Костенка в цьому хорі не було – він же працював в інституті ім.Є.Патона в цей же час?
--Ми тоді не були знайомі. Але якби були, то, думаю, запросив би його. Юрій Іванович – альпініст, а альпіністи люблять співати туристичні, авторські пісні. До речі, я давно йому обіцяю поспівати пісень, що зазвичай звучать під гітару біля вогнища, – я знаю їх десятки.
--Вам не спадало на думку зібрати хор Українського Народного Руху?
--Тоді вже треба збирати хор блоку “Наша Україна”. Я знаю, що Іван Заєць дуже любить співати, Михайло Косів неперевершений у коломийках…
--Чи була у вас якась масштабна ідея, пов’язана з музикою? Наприклад, заснувати в Україні престижний фестиваль класичної музики?
--Ідея була і є – створити в Україні систему музичного виховання. В радянські часи така існувала (та, мабуть, існує й зараз) у Прибалтиці. Там діти співають з садка (до речі, кажуть, що спів виховує почуття колективу, діти виростають добрішими). У кожному вузі обов’язково є свій хор, більше того, він має свою уніформу, і навіть з капелюшками. Там кожен студент обов’язково знав “Гаудеамус”. А у нас запитайте…
Я ще студентом разом з хором КПІ їздив на фестивалі до Прибалтики. У Вільнюсі та інших містах є сцени, що вміщують декілька тисяч хористів. На фестивалях такими тисячними хорами диригували найкращі диригенти з усього Союзу та з-за кордону.
А у нас за словом “співуча”, яким характеризують Україну, поки що, на жаль, нічого не криється. І замість розвитку природних українських національних культурних цінностей всі зобов’язані грати тільки у футбол.
Ірина Лукомська.
|