|
09/23/2004
Борис КОЖИН: “Лише коли мені виповнилося 50, зрозумів: упродовж багатьох років я не належав сім‘ї, а належав кораблю та матросам”
У квітні 1992 року почалося відродження та створення військово-морських сил незалежної держави. Засновником й першим командувачем українського флоту було призначено Бориса Кожина. 25 вересня він святкує своє 60-річчя. У 60 років завершується його діяльність як військової людини і, як стверджує Борис Борисович, розпочнеться другий етап життя.
Довідка
Борис Борисович Кожин народився у Пскові 25 вересня 1944 р. У 1947 р. було репресовано та засуджено на 25 років батька – Бориса Ардаліоновича. У 1956 році батька реабілітували і він переїхав з дружиною до Луцька, оскільки там була її батьківщина. Борис на той час жив у Пскові з бабусею, аж поки не закінчив школу. Потім приїхав до батьків у Луцьк. З 1963 по 1968 рік вчився у Вищому військово-морському училищі ім. Фрунзе у Ленінграді за спеціальністю “протичовнове озброєння”, інженер-електромеханік. У 1970-1971 рр. працював помічником командира сторожового корабля ПР-159, дивізія кораблів ОВР Чорноморського флоту, затока Донузлав. Після закінчення Військово-морської академії ім. Гречка в Ленінграді знов повернувся в Крим: командував кораблем, очолював штаб, з‘єднання кораблів охорони водного району, керував штабом Кримської Військово-Морської бази, а потім, з подання адмірала І.Касатонова – командир цієї бази. У 1992-1993 роках – командувач Військово-морських сил України.
Депутатська діяльність розпочалася у 1987 після обрання депутатом Кримської облради. Народний депутат України 2-го та 3-го скликань. Голова Спілки офіцерів України у 1999-2002 рр., з 2001 р. - голова Конгресу громадянського суспільства України. З партійністю визначився 1994 року, коли вступив до НРУ; з 1999 року – член Української народної партії.
--Пане Борисе, Вашого батька у 1947 році було репресовано та засуджено на 25 років, але Ви стали військовим. Чому?
--Незважаючи на арешт батька, думка стати військовим моряком зародилася ще у дитинстві. У Пскові, де я народився, частенько з другом ходив під вітрилами на човні. Пізніше, у 1963 році, коли приїхав до батьків (вони після реабілітації батька з 1956 року жили на батьківщини матері, у Луцьку) - прийшов час визначатися: або йти у морфлот на три роки на службу, або вступати до ВУЗу. Я прийняв рішення їхати вчитися до Санкт-Петербурга у вище військово-морське училище ім. Фрунзе. Після закінчення – від лейтенанта до адмірала – я працював у Криму, щоправда, з перервою на ще одне навчання – був слухачем Військово-морської академії ім. Гречка у Ленінграді.
--Очевидно, обираючи професію, Ви не передбачали, що будете не просто безпосереднім учасником становлення військово-морського флоту нової держави, а й станете історичною особою – першим командувачем ВМС незалежної України. Ви пам’ятаєте, як відбувалося Ваше призначення?
--За усіма стратегічними планами Україні потрібно було формувати свій флот, щоб забезпечити національні інтереси. Тому керівництво держави шукало можливості, щоб на базі Чорноморського флоту створити Військово-морські сили України. І. Касатонов, командувач Чорноморським флотом, не дав згоду очолити флот і підпорядкуватися Збройним Силам України. Тривалий час думали, хто ж може стати на чолі ВМС України. Називалися прізвища контр-адміралів Кравченка, Риженка, Манченка, віце-адмірала в запасі Клітного. Я на той час був командиром Кримської військово-морської бази ЧФ, і мої підлеглі – Ю.Шалит та І.Тенюх – запропонували на посаду командувача мене. Врешті-решт, зупинилися на моїй кандидатурі, бо решта, кому пропонували, не наважувалися на такий ризикований крок.
Пригадую, як до мене на переговори приїхала делегація на чолі з капітаном 3-го рангу Ігорем Тенюхом. Під кінець розмови мені запропонували очолити Військово-морські сили України на базі Чорноморського флоту.
--І як Ви зреагували?
--Це був найскладніший психологічний момент у моєму житті. Переді мною стояла дилема: чи залишитися на посаді командира Кримської військово-морської бази ЧФ, де значно спокійніше, чи обрати невідоме. На карту було поставлено благополуччя сім‘ї та все моє соціальне забезпечення. У разі, якби з ідеєю створити український флот нічого не вийшло, я б опинився або на вулиці, або – не виключено – був репресованим... Але через тиждень я дав згоду.
7 квітня 1992 року по обіді я йшов додому. На подвір‘ї біля будинку стояла чорна “Волга”. Капітан Ігор Тенюх, виглянувши з авто, сказав, що треба негайно їхати до Севастополя, там перебуває делегація на чолі з першим заступником голови Верховної Ради Василем Дурдинцем, яка уповноважена розпочати створення ВМС України. Поки ми доїхали до Севастополя, по флоту вже була оголошена тривога. В містечку Новоозерна, де базувався мій штаб і командування військово-морською базою, все було переведено у військовий стан: введені бронетранспортери, танки, чергові кораблі. У підрозділах Чорноморського флоту також була піднята тривога та дано заборону пускати контр-адмірала Бориса Кожина до будь-якого підрозділу.
Мене привезли до адміністрації представника Президента І. Єрмакова. У кабінеті було чимало людей: Василь Дурдинець, Іван Біжан, Євген Марчук, Дмитро Павличко. Усі розуміли: український флот створюватиметься не на базі Чорноморського, а окремо. Мене засипали запитаннями щодо того, які шляхи я бачу для відродження військово-морських сил України. Оскільки на той час я не так давно закінчив ленінградську Військово-морську академію, у мене в голові була уся основна академічна теорія щодо формування флоту, його завдань та стратегії.
Потому розмовляв наодинці з Василем Дурдинцем. Він розпитував мене про родину, про ставлення до подій на Чорноморському флоті і до національних інтересів України. По завершенню розмови запитав, чи згоден я стати командувачем ВМС України. Лише тоді я зрозумів: український флот створюватиметься у надзвичайних умовах. Але погодився. На указі Президента Василь Васильович поставив свій підпис і сказав: “Ходімо, доповімо Кравчукові про вашу згоду на призначення командувачем військово-морськими силами України”. Коли ми повернулися до кабінету, усі присутні мене привітали.
--А як керівництво Чорноморського флоту відреагувало на Ваше призначення? Які спогади часів командування МВС України залишилися у Вас від переговорів з російськими делегаціями – фактично, з колишніми колегами?
--Пригадую, як одразу після свого призначення я пішов до штабу Чорноморського флоту. Зайшов до кабінету заступника командувача ЧФ з бойової підготовки віце-адмірала О. Флорова. У нього знаходився колишній командувач Чорноморським флотом адмірал О. Калінін. Привітавшись з ними, я сказав Флорову: “Можете привітати мене з призначенням на посаду командуючого ВМС України”. Вони відреагували мовчанкою. Зрозумівши, що розмови не відбудеться, я вийшов.
Подався до кабінету адмірала І. Касатонова. Там відбувалося засідання командирів основних з‘єднань флоту та декількох керівників шовіністичних організацій міста - “Республіканський рух Криму”, “Спілка радянських офіцерів” тощо. Виступав Касатонов. Мова йшла про заходи, які необхідно вжити командному складу ЧФ, щоб він не став українським. Послухавши кілька хвилин, я зрозумів: мені тут теж робити більше нічого.
Уже під час безпосереднього командування українським флотом я часто брав участь у переговорному процесі з російським керівництвом. І де б не відбувалися переговори – в Одесі, Ялті, Севастополі, Москві – я завжди відчував ігнорування росіянами будь-яких думок українських колег. Пригадую переговори у Дагомисі. Там вперше прозвучала ідея створення Україною власних військово-морських сил. Але усі наші намагання України знайти компроміси з Росією у цьому питанні не сприймалися представниками Чорноморського флоту.
--Чим запам‘ятався Вам перший робочий день на посаді командувача ВМС незалежної України?
--На дев‘яту годину ранку було призначено прес-конференцію. Вісімдесят акредитованих вітчизняних та зарубіжних журналістів приїхало до Севастополя. Це була перша прес-конференція, під час якої я мав відповідати на політичні питання. Відповідав так, як мене вчили в академії: для чого існує флот, які його завдання тощо. Тоді один з журналістів запитав: “Пане Борисе, а де знаходиться Ваш кабінет?” У мене на той час кабінету не було, але щоб не пошитися у дурні, впевнено відповів: “Там, де знаходиться адміністрація Севастополя”. Цікавості журналістів не було меж, їм захотілося побачити робоче місце новопризначеного командувача ВМС України на власні очі. Не розгубившись, дав доручення своєму заступнику Анатолію Данілову піти і знайти ключі від будь-якого кабінету.
По завершенню конференції Данілов передав мені ключі від кабінету на другому поверсі. Підійшовши до дверей начебто свого кабінету, я побачив у дверях два замки: один старий, другий – новий. Інтуїція підказала: ключ треба вставити у новий замок. Я не помилився. Задоволений, відкрив древі і побачив: над “моїм” столом висить портрет... Брежнєва. Уявляєте мій стан? Кілька хвилин тому я розказував журналістам про визначений політичний шлях побудови українського флоту, а тут – портрет Брежнєва. Мусив пояснювати ЗМІ, що деякі речі від колишніх господарів кабінету ще не встигли прибрати.
--Які проблеми довелося вирішувати в першу чергу?
-- Була одна велика проблема – створити військово-морські сили України. На той час не було жодного корабля, літака, підрозділу, штабів чи військового містечка, а моряків пресували, аби вони не складали присягу на вірність Україні. Я залишився сам-на-сам з цими проблемами.
На другий день після призначення я зустрівся з А. Даніловим і запропонував йому стати заступником. Він погодився. Потому переговорив з представниками Спілки офіцерів України, яких звільнили за присягу на вірність своєму народові. Вони склали кістяк орггрупи, а потім і штаб ВМС України.
Проблеми виникали на кожному кроці, але завдяки підтримці, в першу чергу, я б сказав, народній, нам вдалося створити українські військово-морські сили. Дуже багато допомагали і керівники, і прості люди з різних областей держави – присилали гроші, харчі…
--У ВМС України не було кораблів, але майже одразу з’явила символіка. ВМС, здається, отримали її за коротший термін, ніж Українська держава. Чому Ви приділили таку увагу символіці?
--У тій ситуації я спрямував свою енергію на морально-патріотичний аспект виховання моряків. Це означало, що ВМС України повинні мати свою символіку. В основу створення прапора військово-морських сил ми поклали сучасний український прапор, врахувавши при цьому історичне минуле України. За часів мого командування було виготовлено також знак ВМС України, який символізував відродження українського флоту. Його вручали військовим морякам за мужність та відвагу.
Зауважу, що на флоті з особливою повагою ставилися до української символіки. Коли на морі з‘являвся корабель з українським прапором – виникало почуття родинності. Моряки також на рукавах мали символіку української держави. Це, без перебільшення, надихало нас в той нелегкий період.
--Чи була тоді людина, якій Ви найбільше довіряли?
--Ви знаєте, у такій справі не можна не довіряти. У мене була позиція: довіряти людям, які поруч. Щодня, вирішуючи політичні питання щодо пошуків компромісів, аби не довести справу до збройного конфлікту, зі мною увесь час був А. Данілов. Разом ми аналізували кожну ситуацію та приймали рішення.
--Чому Ви, як багато Ваших колег, не виїхали до Росії?
--Так моя ж країна – Україна. Як я міг виїхати, коли уся моя родина похована у Луцьку, а я багато років вже пропрацював у Криму? Та й взагалі, чому я мав їхати до Росії, коли я належу українській землі, українським людям, українській нації. Я українець російського походження.
--Але ж Ви народилися в Росії... Звідки така любов до України?
--Впродовж року командування українським флотом я бачив ставлення керівництва ЧФ, зокрема, адмірала Касатонова, до подій, що відбувалися. Бачив, що було до ГКЧП і після. Бачив, як Україна прагнула до незалежності. Я багато читав і, знаючи історію, не погоджувався з оцінкою деяких колег багатьох визначних історичних постатей. Мене обурювало, коли звільняли з посади за те, що військовий моряк складав присягу на вірність народу України.
Я ніколи не був шовіністом і розумів: Україна має право на своє самовизначення, на незалежність. Перелом у моїй свідомості настав після ГКЧП. Отож, коли мені запропонували очолити український флот, я стояв на чітко визначеній патріотичній позиції. Перейшов на українську мову. Хай я володію нею недосконало, але я такий... Мої діти розмовляють краще, а онуки будуть ще краще.
--Чи є у Вас улюблена історична постать?
--Гетьман Сагайдачний – мій натхненник. Він подобається мені за вміння керувати та бути завжди першим. До речі, з моєї подачі перший корабель незалежної української держави було названо на його честь – “Гетьман Сагайдачний”.
--У моряків є традиції. Яких традицій дотримувалися Ви?
--У моряків багато традицій. Уся моя професійна діяльність на них побудована. Для нас, моряків, що важливо? Щоб увесь екіпаж корабля був однією сім‘єю, щоб завжди один відповідав за іншого. Взагалі, лише один матрос може забезпечити безпеку усього корабля і – навпаки. Отож, корабель – це сім‘я, у якій між її членами повинно бути братерство та повага. До речі, будучи на кораблі, я ніколи не сидів у командирській каюті, завжди був поруч з матросами.
--Обіймаючи таку високу посаду, як вдавалося знайти час на сім‘ю?
--І до того часу, як я став командувачем, перебування у морі забирало 260 діб на рік. Може тому маю лише двох дітей (Сміється). Дружина розуміла ситуацію, тому нарікань з її боку щодо моєї роботи не було. Більше того, вона увесь час підтримувала мене.
Пригадую дні, коли я перебував у Севастополі, а сім‘я залишилася у Новоозерному, де все було переведено у військовий стан. Дуже переживав за родину, але приїхати туди не міг. Допомагали друзі, які передавали дружині гроші та підтримували її... Потім сім‘я переїхала до Севастополя.
Лише коли мені виповнилося 50, зрозумів: упродовж багатьох років я не належав сім‘ї, а належав кораблю та матросам.
--Двоє Ваших дітей, у тому числі й донька Вікторія, – військові. Чи не лякало Вас, що при нинішній економічній ситуації це не той шлях, який може дати дітям пристойне матеріальне забезпечення?
--Я хотів одного: щоб мої діти були щасливими. На мою думку, людина тоді щаслива, коли вона має мрію і впевнено йде до неї. Головне – досягти своєї мети чисто, красиво, порядно. Так я виховував своїх дітей. Я казав їм: “Ви повинні обрати такий шлях, щоб відчувати, що ви потрібні людям”.
Моя донька – старший офіцер і нині працює в управлінні кадрів Військово-морських сил України у Севастополі. Син лейтенант, працює у підрозділі зв‘язків штабу ВМС України.
--А як дружина-лікар відреагувала на рішення дітей?
--Дружина не заперечувала проти їх вибору. Вона радіє, бачачи, якими виросли наші діти.
--Якщо чесно: можливо, це Ви доклали руку до того, щоб започаткувати династію військових моряків Кожиних?
--Жодного слова ні Валентину, ні Вікторії не казав про те, щоб обрали флот. Це їх шлях, вони самі стали на нього. До речі, я зовсім інакше уявляв їхнє місце у житті. Приміром донька, закінчила Приладо-будівельний інститут у Севастополі. Помилився, думаючи, що її професійна діяльність буде пов‘язана з комп‘ютерною технікою. Проте я радий, що так сталося.
--Пане Борисе, військовому морякові потрібно увесь час підтримувати спортивну форму. А чи будете Ви займатися спортом після виходу в запас?
--Свого часу я займався велоспортом, гімнастикою, акробатикою. Перебуваючи на кораблі з матросами робив вранішню зарядку. На суходолі бігав. І нині біг –моє хобі. Залежно від настрою щоранку бігаю по 3-5 км.
-- Скажіть, а щодо їжі Ви гурман?
--Я не примхливий щодо їжі. Мабуть, це пояснюється тим, що багато часу я перебував у морі. Звик їсти те, що подадуть і при цьому завжди дякувати. При цьому люблю поїсти вареники з м‘ясом, картоплею та ягодами, голубці та, безумовно, гриби, особливо карпатські.
--А збирати їх вмієте?
--Коли приїжджаю у Карпати, то це одне з моїх улюблених занять.
--Чи маєте бажання продовжити законотворчу діяльність?
--Якщо буде така можливість, то працюватиму у двох напрямках. По-перше, над законопроектом, який стосується статусу військово-морських сил України та їх стратегічного значення у регіоні. По-друге, я дуже занепокоєний напрямком розвитку українського флоту. Маю інформацію, що зараз розглядається питання “знищення” військово-морських сил як єдиного цілого. Військово-морські сили планують розбити на три складові: одну частину віддати прикордонним військам, другу – МНС, а з третьої зробити берегову охорону. І хоча поки це питання не виноситься на широкий загал, побоююсь, що ці наміри будуть реалізовані.
--Після Вас військово-морськими силами України керували Безкоровайний, Єжель, нині їх очолює Князь. Чи зверталися вони до Вас за порадами?
--Коли я приїжджав до Севастополя, то обов‘язково зустрічався з Безкоровайним, Єжелем, зараз – з нинішнім командувачем Ігорем Князем. З ним у мене особливо гарні стосунки, бо разом пережили весь етап розвитку й становлення флоту – коли мене призначили командувачем, він входив до складу організаційної групи.
--Про що Ви мрієте?
--У 60 років починаєте другий етап мого життя. Завершується діяльність, як військової людини. Мене звільнено у запас. Звісно, буду допомагати чим зможу морякам, але це вже історія. Нині я відкриваю нову сторінку свого життя. Як голова Конгресу громадянського суспільства, голова правління “Український орден-морський хрест”, член Центрального проводу Української народної партії, член правління Української Всесвітньої координаційної ради, мрію відкрити приватне представництво. Своєрідний консалтинг у галузях політики, економіки, військовій та соціального захисту.
Також маю намір викласти на папері усі свої спогади про професійну діяльність. Мрію написати книгу “Спогади українського адмірала”.
--А на який подарунок сподіваєтеся на своє 60-річчя?
--Найкращим подарунком для мене буде зібрати усіх, кого люблю, у Будинку офіцерів 25 вересня. Уже запросив 200 чоловік, сподіваюсь, що вони прийдуть.
Розмову вела Наталя Максименко.
|