|
12/06/2001
“У політиці, як і в бізнесі, 90% успіху залежать від головного менеджера”, - вважає Олександр Слободян, посилаючись на досвід свій та Віктора Ющенка
Олександра Слободяна, народного депутата і першу особу АТ “Оболонь”, ціклом можна було б вважати втіленням “американської мрії”. Маючи 33 роки, в січні 90-го був обраний директором нічим особливо не видатного об’єднання “Оболонь”. Одразу взяв курс на “капіталізм”, круто поконфліктувавши з соціалістичною системою “фондів і рознарядок”. Вислухавши увесь арсенал погроз, скуштувавши економічного шантажу, він все-таки попрощався з монопольною системою республіканського об’єднання “Укрпиво”, і 1992 року отримав на ім’я “Оболоні” перше в Україні свідоцтво Фонду держмайна №1.
За ці 12 років (переживши гіперінфляцію, переживаючи й понині драконівські податки) Слободян у 10 з лишнім разів збільшив виробництво продукції, не припиняючи виплачувати робітникам зарплату. Залишаючись одним з небагатьох представників легального сектору української економіки, він вписав своє ім’я в її історію ще й тим, що зумів зберегти “Оболонь” як підприємство з суто українським капіталом.
Ні, він не грає на саксофоні. Але грає в шахи, є президентом футбольного клубу “Оболонь” та заступником голови політичної партії.
Чому все-таки лише “можна було б”? Тому що Олександр Слободян живе не в Америці. І саме тому деякі запитання до нього можуть зрозуміти лише ті, хто мешкає в Україні.
Підставна особа “акул капіталізму”
--Олександре В’ячеславовичу, за радянських часів на керівні посади призначали або за вказівкою партії, або по блату…
--Знаєте, коли мене обрали, ходили чутки, що я – підставна особа “акул капіталізму”. Хоча це були вже “горбачовські” часи, і тоді практикували вибори директорів. До мене (я працював інженером відділу праці й зарплати) прийшли неформальні лідери цехів – робітники, які вже мали великий стаж роботи, й запропонували балотуватися на посаду генерального директора “Оболоні”. У результаті я переміг чотирьох інших претендентів, серед яких був і тодішній генеральний директор об’єднання.
--Скажіть, що все-таки було головною проблемою для “підставної особи акул капіталізму”, коли в результаті її дій підприємство було акціоноване і вилучине з переліку державних?
--Треба добре уявляти, що таке командно-адміністративна система. Наступного дня після акціонування підприємства нас позбавили всіх видів фондів та рознарядок – існувало колись таке поняття. Це означало, що ми не мали можливості купити ячмінь, хміль, пляшки на склозаводі… Звичайно, у нас був більший ступінь свободи, ніж у державного об’єднання чи заводу, але санкціями нас просто хотіли поставити на коліна, задушити. Але в мене і в моїх товаришів достатньо спортивний характер… Ми були великими романтиками, вірили в те, що в Україні буде прийняте антимонопольне законодавство і що воно буде працювати.
З іншого боку, переді мною стояло таке завдання: створити конкуренцію за робочі місця тут, на головному заводі та інших заводах об’єднання, тому що нам не вистачало робочих рук, я не кажу вже про кваліфіковані робочі руки. Крім того, потрібно було елементарно захистити себе ззовні – охорона була така, що вночі на територію могли потрапити сторонні люди, які просто хотіли попити пива. І такі випадки бували.
--У значній кількості акціонерних підприємств більша частина акцій зосереджена в руках керівника, і це, до речі, є тим фактором, який змушує ставитися українських громадян з великою підозрою до акціонування – як до такої собі форми приватизації підприємства керівником…
--Ми, знаєте, свою власність розділили “по-соціалістичному”: в нас 1200 акціонерів, і серед них немає крупних акціонерів. Я також отримав дуже дрібні частинки цієї власності. Ми старалися і стараємося, щоб принцип справедливості був домінуючим у нашій роботі – і щодо наших працівників, і щодо наших акціонерів, і щодо держави, і щодо народу України. Принцип справедливості я вважаю одним із секретів успіху.
--Що найбільш дошкуляло, як кажуть, національному виробнику в цей період?
--Звичайно, прикрим явищем була гіперінфляція – оте суб’єктивне, волюнтаристське, чого так багато було в житті держави, зокрема, в економіці України. Оці нестабільні правила гри – нормативні акти, які раптом приймалися, і механізми їх впровадження – вони весь час змінювалися і змінюються. А це заважає. Для бізнесу дуже важливо, щоб була прозора система, щоб було менше корупції, менше тіньової економіки. Чому?
Наприклад, у 2000 році головний завод “Оболонь” сплатив 205 млн. грн. податку, а вже за 10 місяців 2001 року – 230 млн. грн. Це величезне навантаження на легальну сферу економіки. На сьогодні за деякими з оцінок 60% економіки України перебуває в тіні. Коли всі чи майже всі платитимуть податки, тоді можна буде зменшити податок на виробництва, які працюють легально, наповнити бюджет і збільшити виплату пенсій, зарплат, стипендій.
--Чи довелося вам зіткнутися з “совковим” ставленням до роботи? Як, взагалі, добирає кадри керівник “Оболоні”?
--12 років роботи на першому рівні керівництва мене багато чому навчили: кадрова політика надзвичайно важлива. Найперше – я беру на роботу тих людей, які бажають працювати, хочуть досягнути чогось. Можуть чогось не знати, не вміти, але коли є велике бажання, то обов’язково навчишся, досягнеш мети. Як правило, так і буває.
Потім, мораль людини, її особисті якості – теж важливе питання. Наприклад, свого часу ми десь послабили контроль за матеріально-технічною службою, і мали проблеми: нам довелося практично на 100% замінити персонал відділу постачання. Не можна сказати, що там були не фахові люди. Але вони часом плутали кишеню фірми й свою власну. За дуже короткий період ми з ними розпрощалися.
--Чи просять вас знайомі “посприяти” влаштувати когось на “Оболонь” – наприклад, депутати?
--Знаєте, в розвинених країнах навіть мільярдер мільярдера не попросить взяти на роботу його знайому чи дружину, доньку чи сина. У нашому суспільстві, на жаль, дуже часто із цим стикаєшся. Люди, які працюють у Верховній Раді, у виконавчих органах, просто знайомі – дуже часто звертаються до мене із питань працевлаштуваня.
“Я не зовсім відповідаю назві “олігарх”
--Доводилося чути, як Вас називають “національним олігархом”?
--Мене?!.. Хоча, кілька років тому мені довелося прочитати таке в одній із київських газет. Як не дивно, мене так “обізвав” Роман Безсмертний. Коли його запитали, кого він знає з олігархів, він відповів: ну от, наприклад, Форд в Америці… А на запитання, кого з українських, він подумав-подумав і каже: ну, Слободяна знаю…
--Вас це обурило?
--Я був щиро здивований… Якщо згадати, як ми поділили активи “Оболоні”, свій капітал, коли створювали акціонерне товариство, то я – дрібний акціонер, який не є власником заводу чи підприємства, не є власником ЗМІ – газет чи телеканалів. Тому не зовсім відповідаю назві “олігарх” в класичному її розумінні. Але, думаю, що це “звання” не таке вже й погане. За великим рахунком, я намагаюся добре робити свою справу й своєю роботою приносити користь як людям, які зі мною працюють, так і народу в цілому. Ми не намагаємось когось обманювати – крутити якісь офшорні схеми, тобто заробляти зверхприбутки і не платити податки. Ми працюємо відкрито, прозоро. І вимагаємо такого ж ставлення до себе. Це безперечно.
--Навіщо успішному підприємцю політика? Тим більше, якщо він працює чесно?
--Менеджери, хочуть вони цього чи ні, окрім проблем фірми, просто повинні приділяти увагу проблемам політичним. Як казав класик, “жити в суспільстві й бути незалежним від цього суспільства неможливо”. У цьому світі все взаємопов’язано, взаємозалежно – і те, як працюється на підприємстві, далеко не в останню чергу залежить від того, хто при владі. Я це знав і раніше, але дуже добре відчув, працюючи чотири роки в парламенті.
--Як, з точки зору керівника великого підприємства, ви можете пояснити той факт, що Ющенку владося за короткий період досягти реальних успіхів в економіці, хоча Верховна Рада з часів прем’єрства його попередника, Пустовойтенка, не змінилася, та й у самому уряді Ющенка реальних його однодумців було не так вже й багато – переважна більшість міністрів була йому, м’яко кажучи, нав’язана?
--Класична теорія управління говорить, що мінімум 70, а то й усі 90% успіху фірми залежать саме від першого рівня керівництва цієї фірми, генерального менеджера – від того, хто керує фірмою. Так і в державі. Той короткий час, коли прем’єр-міністром був В. Ющенко, цілком підтвердив, що ця закономірність актуальна не тільки для бізнесу, а й для політики, для справ держвних. Так, уряд був дуже неоднорідним – з різних причин прем’єру довелося мати небагато міністрів, які були його однодумцями, його командою. Але навіть наведення елементарного порядку в енергетичній сфері дало можливість збільшити надходження в бюджет, виплатити борги за пенсії, зарплати…
--Ваше входження в політику не обмежилося обранням до парламенту за одним з мажоритарних округів у Києві, ви ще й обіняли посаду заступника голови партії – Українського Народного Руху. Які завдання Ви як політик ставите на перший план?
--Однією із задач, які нам в Україні потрібно вирішити в першу чергу, -- це привести до влади патріотів. Я вважаю, що саме блок “Наша Україна”, ядро якого складають Український Народний Рух, НРУ і ПРП, є якраз тією силою, яка може це зробити.
Крім того, дуже важливо для держави створити середній клас. Сьогодні ми на “Оболоні” створюємо саме середній клас. Для нас надзвичайно важливо створити національний капітал – свій національний український капітал, і оцей (поки що – майбутній) середній клас – опору розвитку країни. Саме тоді, коли це станеться, українці не будуть їхати в Португалію, в Росію, в Італію доглядати старих людей.
--Багато дітей українських політиків здобувають освіту за кордоном. Ви не дотримуєтесь цієї “моди”?
--Мій син Вадик навчався в українській гімназії до минулого року, а потім нам довелося розлучитися із цим закладом, бо його керівництво неадекватно оцінювало роль батька Вадика. Вчився він досить непогано: на 4 і 5. Для хлопчика з його навантаженням в спорті – це неабияке досягнення. Він капітан команди “Оболонь” вищої дитячої ліги 86 року народження. У нього 2 гри на тиждень: на першість Києва і України, а всі інші дні – тренування. Це вимагає від дитини дуже багато часу. Щоправда, він мені недавно заявив: “Тату, а хто із футболістів добре навчається після 6 класу?” Після того, як я дав йому хорошого прочухана, він пообіцяв, що сконцентрується на окремих предметах. І зараз, наприклад, з англійської в нього 12 балів, і я цим пишаюся. Він дуже добре знає комп’ютер – хоча занадто багато часу проводить за ним. Це мені не подобається.
Моя старша донька Вікторія – студентка, навчається у Києві, і, я думаю, вона є найкращою студенткою свого курсу.
А щодо освіти за кордоном… Я вважаю, в Україні є можливість отримати добру освіту. Більше того, в нас існує проблема втечі інтелекту за кордон: отримавши в Україні освіту, молоді люди їдуть працювати за межі країни. А ті, хо за кордоном навчався, дуже рідко повертаються будувати свою державу… У мене були можливості послати доньку й сина вчитися за кордон, але цього не хочуть ні мої діти, ні я сам.
“Потрійний перелом руки вивів мене з футболу”
--Я зрозуміла, що у вас більша частина чоловічого складу родини захоплюється футболом: Вадим – грає, ви – президент ФК…
--Не більша, а вся. Молодший син (йому тільки 5 років) теж вимагає, щоб в нього була футбольна форма, дещо вже вміє у футболі, тренується, бере приклад із старшого брата. А я намагаюся (хоча це в мене рідко виходить) все-таки бувати на матчах, які проводить команда, в якій грає мій син, а також першої і другої команд.
--А Ви самі у футбол колись грали?
--Не тільки у футбол. Ще в дитинстві я виконав результати першого дорослого розряду з: футболу, легкої атлетики, бігових дисциплін, стрибків у довжину (мій максимальний результат – 6,24 м); був чемпіоном району з шахів, ще після 5 класу – чемпіоном області із судно-модельного спорту… Але спорт №1 – це, звичайно, був футбол. У 10 класі я сконцентрувався на тренуваннях та футбольних матчах. Пам’ятаю, в мене була класний керівник, дуже сувора, і я ввесь час мусив у неї відпрошуватися на футбол. Потім трапилася прикра травма: потрійний перелом правої руки, ліктя, який вивів мене з футболу якраз на період підготовки до вступу у вуз.
А студентські роки – як у всіх: доводилося інколи навчатися і по чужих конспектах, чимало часу проводити за картами – це було популярно в гуртожитку й так частенько ми проводили дозвілля.
--Цигарки, алкоголь?
--Ні-ні! Я кинув курити після другого класу, після того, як прокурив цілий місяць. Знаєте, спорт, бажання стати футболістом, -- це стримувало. А алкоголь я практично не вживав, хіба дуже рідко, бо коли студенти святкують дні народження друзів… Ментальність українська така, що сприймається як образа, якщо ти не вип’єш за чиєсь здоров’я. Між іншим, алкоголь мені й сьогодні не подобається.
А дитячі спогади пов’язані найбільше з селом, в якому я виріс. Коли мені було 4 роки, ми з сім’єю переїхали в село Іванківці Городоцького району на Хмельниччині. Природа, обстановка в селі мені дуже подобалась, і я просто не міг уявити собі майбутнього без цього всього. Це моя маленька вітчизна, і я відчуваю ностальгію, якщо там не буваю.
--Зараз ви туди їздите?
--Зрідка, але принаймі 3-4 рази на рік намагаюся бувати. У мене там друзі; це село мені рідне, і ті люди, які там проживають, мені теж рідні. Там могила моєї сестри, і я, звичайно, її відвідую…
--Ми згадали про друзів… Ваші друзі – це друзі дитинства чи політики, підприємці?
--Переважно це мої старі друзі, з якими я або навчався, або ріс, або працював на “Оболоні”. Це мої найбільші друзі, і, як правило, ми разом зустрічаємо Новий рік, збираємося на сімейні свята. Ці люди мені близькі по духу. Звичайно, є багато й нових, з якими мене об’єднує ідеологічна платформа.
--Для Вас “друг” – це…
--…принаймні, не та людина, яка шукає користі в дружбі. Безкорисливість – це, мабуть, перше правило.
--Про що Ви мрієте?
--Це цікаво… Ну, по-перше, хотів би залишити хорошу пам’ять про себе; хотів би, щоб мої діти були щасливими, і я хотів би того самого щастя своєму народові.
Розмову вела Наталія Мовчан
|