|
"Високий замок", 9 червня 2004 року
У видавничому домі “Високий Замок” готується до друку збірка поезій відомого українського письменника, перекладача і громадського діяча Дмитра Павличка “Пам’ять”. У вересні цього року патріарх української літератури святкуватиме свій 75-річний ювілей.
До цієї книги увійдуть переважно поезії, які автор написав протягом останніх трьох років. Щоправда, окремим розділом уперше буде надруковано понад десять пісень для українського війська, які Дмитро Павличко створив ще на початку 90-х. Вони вже живуть своїм пісенним життям. Авторами музики до них є, зокрема, Олександр Білаш та Мирослав Скорик.
- Цей розділ не надто вписується в загальну концепцію книги, оскільки тоді, коли я писав ці пісні, був надзвичайно захоплений подіями, які відбувалися в країні і до яких я був причетний, - розповів письменник кореспондентові “ВЗ”. – Взагалі, збірка – тематично різноманітна. У ній – і УПА, і Львів, і образ відомого українського села Космач. Це - різні пласти, різні поверхні мого життя. Приємно, що книжка вийде саме у Львові у видавничому домі “Високий Замок”.
- Які особливості вашої чергової поетичної збірки?
- У книзі можна помітити мій відхід від класичних поетичних форм, які люблю і в яких традиційно працював. Ще у моїй попередній збірці “Наперсток” (2002, видавництво “Основи”) не було римування, був абсолютно вільний вірш, характерний для сучасної європейської поезії. Разом з тим, книжка “Пам’ять” має великий публіцистичний заряд.
- Чому книжка називається “Пам’ять”?
- “Пам’ять” – назва одного з віршів. Це – розмова із росіянами. Мені болить наша пам’ять. Ми сильно вірили і дуже багато зробили для українсько-російського братерства. Ми допомагали росіянам завоювати Крим, підкорити Азію, Сибір. Ми щиро любили служити не собі, а Москві. За все це ми дістали голодомор, розстріли української інтелігенції, тотальну русифікацію. Про все це я говорю у цьому вірші. Хоча й узяв до нього епіграф зі “Скіфів” Олександра Блока: “Товарищи, мы станем братьями”. А закінчую поезію думкою, що ми – ніякі не брати, а рівноправні народи, але можемо стати й братами, якщо росіяни визнають нашу державність.
- До початку 2002 року ви були послом України у Польщі. Чи увійдуть до збірки вірші, присвячені вашій дипломатичній кар’єрі?
- Так. Декілька віршів самі за себе говорять, що їх написав дипломат. Один так і починається: “Я був послом…” Такого в українській літературі ще не було. У книзі буде декілька спогадів з мого дипломатичного життя. Згадую, зокрема, про зустріч з нащадком одного з польських королів, якому я навмисно надто сильно потиснув руку – просто не втримався від спокуси, побачивши, як він ішов мені назустріч - так, ніби у нього на голові була корона. Королю мій вчинок дуже сподобався, і він відповів мені тим же. Цю “подію” журналісти тоді назвали “великим успіхом української дипломатії”.
- Який настрій проходить через усю “Пам’ять”?
- Книга пронизана настроєм втраченого часу. Вона відбиває мої переживання, пов’язані з тим, що нам за тринадцять років незалежності багато чого не вдалося зробити. Тоді, коли я подавав Леонідові Кравчуку Акт “Про проголошення незалежності України”, який редагував, у якому є написані мною речення, був щасливий. Тепер оглядаюся назад і бачу, скільки ми втратили, як тяжко будується наша держава.
Ми втратили інформаційний простір. Буває, не можу знайти жодного телеканалу, де звучала б українська мова... У київських книгарнях лише кожна десята, а інколи – кожна двадцята книжка – україномовна… Ми сьогодні русифікуємо Україну значно швидше і страшніше, ніж це робилося за комуністичних часів. Адже зараз усе відбувається під прапором демократії. Так ми допомагаємо чужим людям, які не приймають українського, які вважають себе представниками російської культури і належать до москвоцентристської філософії.
- У чому корінь зла?
- Наша найбільша трагедія, що ми не маємо сильного класу українських олігархів, які заробленими чи навіть накраденими грошима фінансували б українську культуру. Ми вміємо писати вірші. Ми вміємо мітингувати. Але ми не вміємо робити бізнес. Це наша національна біда. От у Канаді живе близько мільйона українців. З них я знав тільки одного мільйонера – Петра Яцика. Інші – не бідні, але й не багаті. Тим часом інші народи: євреї, китайці, індійці та інші - досягли там колосальних успіхів. Деякі емігранти з України, але не українці, які виїхали до Канади у 50-х роках минулого століття, стали мільярдерами. Наші ж емігранти, приїхавши туди, купували і обробляли землю, своїх дітей віддавали вчитися на священиків, адвокатів, лікарів, вчителів. А бізнес для них був майже закритою сферою.
Цей хліборобський менталітет діє й сьогодні. Він впливає й на мене. Через усю мою книжку проходить мій улюблений герой – кінь, на якому я їздив, ще будучи хлопчиком, і який справив на мене у дитинстві найбільше враження. Плуг, земля, нива, зерно, – ось з чим пов’язані інші мої перші враження. Тому я завжди підтримував і підтримую книжку, присвячену людям, які виросли з-під асфальту. Нам зараз украй потрібна урбаністична тематика, адже ми вже більше міська, аніж сільська країна. Російська політика – і царська, і більшовицька – полягала в тому, щоб насамперед русифікувати місто. Відтак для української культури, літератури залишалося село. І сьогодні ми пожинаємо те, що наш поневолювач сіяв протягом століть.
- Невже усе так погано у нашому домі?..
- Не все. Нещодавно я був у Донецьку, де зустрічався з вчителями, викладачами, студентами, журналістами. Відчув, що на сході України б’ється українське серце. Там видають цікаві журнали, зокрема україномовний “Схід”. Такого філософського академічного журналу немає ані в Києві, ані у Львові.
Нема такої сили, яка могла б зупинити утвердження української держави і наповнення її національним змістом. По-іншому наша держава й не може розвиватися. У мене оптимістичний погляд на майбутнє. Завдання і виклики будуть ще складнішими. Але ми вже розвиватимемося як народ, який відомий у світі як державний народ, і як народ, який ніхто вже не зуміє винести на марґінес історії, як це було до 1991 року.
Галина ГУЗЬО
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=30586
|