Проблеми регіонів. Про них багато говорять. Навіть щиро намагаються вирішити. Але чи є об’єктивним київське бачення проблем “глибинки”? Чи може зрозуміти відносно благополучна столиця міру зубожіння далекого села?

Щоб оцінити реальний стан справ, побачити на власні очі, які з проблем є найактуальнішими та вивчити можливість їх вирішення на загальнодержавному рівні, народний депутат України, заступник голови Бюджетного комітету (а в минулому скликанні голова підкомітету з питань місцевих бюджетів), член фракції “Наша Україна”, Української Народної Партії Валерій АСАДЧЕВ давно практикує поїздки містами України.

-- Валерію Михайловичу, то які непомітні з Києва проблеми регіонів Вам вдалося дослідити?

Здебільшого, проблеми регіонів – це загальноукраїнські проблеми: мізерні зарплати та пенсії, соціальні проблеми, проблеми з медичним обслуговуванням. Різниця лише в масштабах, фінансових можливостях. Не все, що можна вирішити у Києві, вдається вирішувати у регіонах.

Багато питань можна вирішити на місцях за умови посилення фінансової основи місцевого самоврядування, зміни тих функцій, які воно зараз виконує.

--Тобто, так чи інакше проблеми регіонів повинні вирішуватись в Києві?

Тільки з точки зору прийняття відповідних законодавчих актів.

Органи місцевого самоврядування повинні мати значно більше бюджетних коштів для спрямування їх на проблеми території, а саме комунальне господарство, дороги, благоустрій, тощо.

Саме таку ідеологію я намагався закласти у нову редакцію Бюджетного Кодексу, який наприкінці липня був внесений до парламенту.

Від початків Магдебурзького права самоврядування існувало в основному, як право громади управляти територією. Воно не займалося проблемами, як ми кажемо зараз, загальнодержавного масштабу, бо і держави як такої в той час не було – були вільні міста. Тож самоврядування займалося суто територіальними проблемами: благоустроєм міста, комунальними питаннями, влаштуванням ринків, питаннями місцевих зборів. Сьогодні ж 90% коштів місцевих бюджетів йдуть на фінансування загальнодержавних проблем, а місцеві - залишаються невирішеними.

--Але чи впораються місцеві бюджети із тим тягарем і місцевих, і загальнодержавних проблем, які існують в регіонах?

Кожний має займатися своїм. Держава – державним, самоврядування - самоврядним.

Відвідавши нещодавно Поділля, виявилось, що у Летичівському районі Хмельницької області існує серйозна проблема, зовсім незрозуміла, скажимо, киянам, - проблема газифікації району. Звісно, місцевий бюджет її “не потягне”.

До речі, в цьому році НАК “Нафтогаз” зобов’язався виконати роботи на суму свого боргу перед держбюджетом. І списки місць, які підлягають газифікації будуть узгоджені найближчим часом. Тож, дуже добре, що завдяки безпосередньому вивченню ситуації “на місці”, Летичів має шанси потрапити у ці списки.

Або, наприклад, давня гетьманська столиця Батурин. У Бюджеті-2003 на її відродження виділені 2 млн. грн. Втім, ці гроші, на мою думку, потрібно витратити не лише на відродження історичних пам’яток міста. Там є багато суто комунальних проблем, пов’язаних з водоводами, там недобудований міст. І хоча ці речі не пов’язані напряму з історичними пам’ятниками, але вони пов’язані з відродженням самого Батурина. А пам’ятник місту не може існувати без самого міста, тож і відроджувати історію потрібно підтримуючи сучасність.

--Ви згадали про Батурин, столицю українських гетьманів. А які ще пам’ятки історії підпадають під Вашу “опіку”?

-- В України багата історія, яка, на жаль, не дуже відома широкому загалу українських громадян. Цілісної програми відродження – не існує, а кошти на відбудову тих чи інших історичних міст та пам’яток періодично виділяються окремими Постановами Кабміну, зокрема існують Постанови щодо збереження історичної спадщини Збаража, Глухова, Кам’янець-Подільського. Тож, якщо оптимізувати певний напрямок, то через декілька років результат стане відчутним. Наприклад, так сталося з Хотином. Це давнє місто-фортеця, на відродження якої декілька років тому з державного бюджету були виділені кошти у зв’язку з 1000 річницею міста. І поступово там все приводиться в порядок. Сьогодні фортеця має досить пристойний вигляд. Туди вже можна возити екскурсії й розвивати це містечко, заохочуючи туристів.

У Меджибожі на Поділлі є також чудова фортеця. За красою й розмірами вона подібна до фортеці у Кам’янець-Подільському, але Меджибізька фортеця знаходиться зараз у занедбаному стані. На мою думку, для того, щоб привести її у нормальний стан потрібно близько 20 млн. грн. Звісно, такі кошти можуть бути лише в Державному бюджеті.

-- Але, пане Валерію, Ви, як заступник голови Бюджетного комітету, добре знаєте, що Державний бюджет України не має у своєму розпорядженні “зайвих” коштів. Чи реально за таких умов говорити про відродження історії?

-- Зрозуміло, що водночас надати на відновлення фортеці 20 млн. грн. неможливо. Тим більше, що Бюджет-2004 дійсно буде складним. Але “дорогу подолає лише той, хто по ній піде”, тож головне – розпочати. Я впевнений, що 2 млн. грн. на відродження Меджибожа державний бюджет зможе виділити в наступному році. Отже, можна буде розпочати деякі попередні роботи – проектувальні, підрядні, закупівлю матеріалів. Тоді можна буде із більшою впевненістю говорити про наступні кроки і потреби. Звісно – це дуже кропітка та не одноденна робота, але проводити її необхідно. Це ненормально, коли всесвітні організації, такі як ЮНЕСКО, виділяють кошти на відродження українських пам’яток, а ми – ні. Адже це наша, українська, спадщина. А крім того, вважати, подібні капіталовкладення збитковими - хибна практика. Це – інвестиція, яка дозволить розвинути місцеву інфраструктуру, внутрішній і зовнішній туризм. Це кроки, які зроблять українців багатшими і морально, і матеріально.

Розмову вела Тетяна Циба.