газета «Народне слово», 20 жовтня 2005 р.

На дачі у Кончі-Озерній, де живе під Києвом поет і політик Іван Драч, як і скрізь в Україні, падає дощ і пахне піз­ньою осінню. «Я осінь люблю! – зізнався торік в інтерв’ю «Фактам» Іван Федорович. – Осінь не створює ілюзій, як весна. Осінь – пора результатів». Як правило, в похмурі дощові дні, які припадають на 17 жовтня, автор програмних шкільних творів, таких як «Балада про соняшник» і «Чорнобильська мадонна», святкує свій день народження.

Не менш приємно, ніж восени, в гості до письменника приїжджати наприкінці літа, коли гілля в садку вгинається від достиглих груш і яблук, а він власноруч зриває їх «на гостинець для редакції».

«Тексти намагаюся відчути на смак

і на дотик»

«Їдьте на письменницький хутір, а там – направо і побачите гуцульську капличку», – інструктує нас із водієм перед поїздкою Іван Федорович. Першим гостей лунким гавкотом зустрічає Рекс, який, втім, одразу ж змовкає і починає лащитись, зрозумівши, що відвідувачі – звані до їхньої хати. За пару хвилин у солом’яному брилі й демократичних шортах з’являється сам господар і запрошує до альтанки, оформленої в японському стилі – любов до японської поезії і культури перекинулася на побут.

«Я хотів зробити її у вигляді японської пагоди, але побачив, що це непросто. Мені художники намалювали – і я зрозумів, що буде фальшивка. Тому вирішив: нехай гуцули зроблять так, як вони вміють, а я вже її задекорую японськими панно», – пояснює письменник.

– Іване Федоровичу, ви за політикою і громадською роботою встигаєте читати лише те, що вам потрібно для роботи, чи й слідкуєте за літературними новинками?

– Встежувати за всім, звичайно, непросто, але як з’являється щось цікаве, то стараєшся стежити. Коли Марічка Матіос написала «Солодку Дарусю», то я був одним із перших, хто доклав зусиль, щоб вона отримала Шевченківську премію.

Я ж входжу до складу Шевченківського комітету із присудження премій, де робив усе, щоб відзначили саме цей справді блискучий, талановитий твір. Коли з’являється щось таке, це свідчить, що наша література жива.

– Окрім Марії Матіос, що ще, на ваш погляд, цікаве? Народ каже, нині знову успішним стає Жадан...

– Важко сказати, наскільки він успішний. З того всього, що я читав (а я намагаюся відчути тексти на смак, на дотик), його індивідуальності не відчув.

– Якщо не він, то хто?

– Мені ближче те покоління, яке для вас не є молодим. Це – Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Микола Воробйов. Вони для мене – талановиті й цікаві.

– Що ви нині пишете й робите?

– Нещодавно у видавництві «Просвіта» вийшла моя книжка віршів. А ще – пишу статті. Завершив передмову до книжки «Вернадський і створення Української національної академії наук».

Мій сусід – Дмитро Павличко, у якого 5 років тому померла сорокарічна донька Соломія. Нині укладають книжку спогадів про неї, тож я також пишу свій спогад. Але для того, щоб його написати, потрібно прочитати всю її творчу продукцію, а Соломія Павличко написала дуже багато, наче відчувала, що смерть чигає на неї. І все – надзвичайно цікаве, це нове слово в нашому літературознавстві.

Окрім того, я – голова Ради УНП, тому найближчі півроку моя робота залежатиме від того, що робитиме наша партія: чи ми будемо самі йти на вибори, чи у блоці з кількома партіями – поки що цього ніхто реально не може сказати.

«Іван Драч-молодший читати не любить. Він вважає, що буде воїном»

На традиційне запитання про «творчі плани» Іван Федорович відповідає по-філософськи. Каже: «Я вже в такому часі і віці, коли гріх казати, що до певного часу хочеш щось зробити. Що дасть Бог, те і буде».

– А ви комп’ютером користуєтеся?

– Ні. Я – людина минулого тисячоліття. Вважаю, що найближче для мене – це ручка, перо й чистий аркуш. Навіть друкарська машинка вже є віддаленістю від справжньої суті людини й життя. Я належу старовинному світу і хочу зберегти себе в ньому.

– Тобто на друкарській машинці ви ніколи нічого не писали?

– На друкарській машинці я, звісно, працюю, коли треба великі речі створювати. Але вірші пишуться від руки, десь на коліні.

На комп’ютері в родині Драчів грає наймолодший Іван – семирічний онук Івана Федоровича.

– Кажуть, що у батьків і дітей – завжди суперечності, а в дідусів і онуків навпаки, взаєморозуміння. У вас, мабуть, з Іваном взаєморозуміння цілковите?

– Важко сказати, чи цілковите. Він – тільки пішов до школи, закінчив перший клас і перейшов у другий, має свої проблеми.

– Читати він любить?

– Не любить. Він вважає, що буде воїном, і багато фантазує – вигадує всілякі військові операції, підводні й зоряні війни.

Пристрасть Івана-молодшого підтверджується коло будинку, куди ми, розмовляючи, переходимо з альтанки, щоб почути нові вірші й отримати презентаційні книжки.

Безпосередньо перед входом – два намети. «Це і є наші військові сили», – пояснює Іван Федорович. Хоча для Драча-старшого «малі архітектурні форми» мають і символічний зміст, адже один із цих наметів «брав участь у Помаранчевій революції». Тепер у ньому бавляться письменницькі внуки – Іванко товаришує з Глібом, онуком Мушкетика, і Данилом, онуком Павличка.

«Раніше, коли Юлія Тимошенко не була

Прем’єром, то бігала

по Кончі-Озерній крос»

Колись Конча-Озерна була суто письменницьким куточком. «Після війни, коли стали будувати у Москві хутір Пєрєделкіно, українські письменники теж затіяли будівництво – через Хрущова Сталін дозволив виділили тут, на пісках, 20 місць. Тут жили Олександр Корнійчук, Андрій Малишко, Микола Бажан, Олесь Гончар», – розказує Іван Драч. Сам він переїхав у Кончу кільканадцять років тому, після того, як попередній власник через Чорнобильську аварію переселився подалі від Києва і продав дачу.

Серед нинішніх сусідів Драча – Микола Жулинський, Павло Загребельний, Павло Мовчан. Але не тільки. Чимало письменницьких будинків уже перейшли до рук багатших власників, адже земля під Києвом у цьому елітному куточку – на вагу золота. Наприклад, саме на цьому хуторі останні кілька років мешкає Юлія Тимошенко.

– Живе Юлія Володимирівна неподалік від нас, – розповідає Іван Федорович. – Раніше, коли вона не була Прем’єром, то зранку тут бігала крос.

– А це зручно, коли письменники живуть усі разом, бо ж серед вас існує творча конкуренція?

– Конкуренція є всюди, незалежно від того, живеш ти за 100 кілометрів чи поруч. Можна бути близько і не дружити, а можна жити далеко і товаришувати так, наче й не розлучалися. Нині кожен з нас має багато проблем, але мені приємно, що сюди приходять онуки Мушкетика і Павличка.

На прощання Іван Федорович заводить нас до каплички, тієї самої, що на вході, – вклонитися маминій іконі Божої Матері і поставити свічки за здоров’я господаря та гостей.

– Коли тисячоліття переходило в тисячоліття, мені захотілося щось зробити, і я поставив на Різдво Христове цю капличку. Її освячував патріарх Філарет, – розповідає письменник. Для нього це місце особливе ще й тому, що в капличці зберігаються суто карпатські ікони, намальовані на склі, і дерев’яна фігурка розіп’ятого Ісуса, відома з фільму «Тіні забутих предків».

– Під час навчання в Москві я працював у майстерні Григорія Чухрая. До нього приїжджав Сергій Параджанов, з яким вони приятелювали. Там ми й зазнайомилися, – пригадує Іван Федорович.

– То ви з Параджановим були друзями?

– Щоб друзі, так ні, бо він на 12 років старший за мене. Але я його любив як надзвичайно цікаву людину.

Завдяки тому знайомству Іван Федорович потрапив на практику в Карпати – якраз на зйомки «Тіней». Тож Ісуса він зберіг ще з тих часів і тепер розмістив там, де й має бути – у капличці.

Михайлина СКОРИК