Нещодавно на сторінках газет розгорнулася дискусія довкола рішення НАЕК “Енергоатом” спорудити на кожній атомній електростанції тимчасові сховища сухого відпрацьованого ядерного палива (СВЯП). Головними аргументами “Енергоатому” був позитивний досвід експлуатації такого сховища на Запорізькій АЕС та економія 80 млн. дол. США, які щорічно Україна платить Росії за прийняття на переробку відпрацьованого ядерного палива. Головним аргументом опонентів є те, що ми вивозимо ядерні відходи в Росію і цим, мовляв, звільняємо Україну від радіоактивних відходів (РАВ).

Як людина, причетна до проблем ядерної безпеки, хочу поділитися своїми думками. Але спочатку потрібно уточнити кілька позицій, щоб мати уявлення про всю проблему, а не її частину.

Перше. Росія приймає відпрацьоване ядерне паливо з України не назавжди, а лише на переробку для вилучення з нього деяких елементів. Тому через певний час – скажімо, через 10 років, вона поверне його в Україну. Разом з радіоактивними відходами повернеться й питання, що з ними робити. З існуючої практики інших переробних заводів, раідоактивність переробленого відпрацьованого ядерного палива може бути вищою, ніж до переробки.

Друге. Росія бере за ввіз СВЯП з України набагато більші гроші, ніж з інших країн – за неофіційними даними, ми платимо в 25 разів більше, ніж, скажімо, інші країни колишнього СРСР. Фактично, саме Україна інвестує будівництво переробного заводу в Росії, не маючи, зрозуміло, права власності на його частину. А якщо врахувати, що РАВ все одно повернуться в Україну, то насправді ми просто платимо ні за що – замість того, щоб накопичувати кошти на створення постійного сховища для сухого відпрацьованого ядерного палива.

Третє. Чи створюють додаткові загрози тимчасові сховища біля станцій? Мова йде, найперше, про радіоактивне випромінювання і виділення тепла. Так, але це ті ж небезпеки, що вже створює діючий ядерний реактор, проте в набагато менших масштабах – це приблизно так само, як запалити запальничку біля факела і стверджувати, що суттєво змінилася температура повітря. Інше питання – чи варто будувати тимчасові сховища на кожній АЕС. На моє переконання, потреби в цьому немає. Однак те, що тимчасові сховища мають бути саме при атомних станціях – незаперечно: адже це не просто “герметичні контейнери”, а постійно діючі підприємства, які повинні бути під постійним наглядом кваліфікованих професіоналів, які є на атомних станціях.

У країнах, де діють атомні електростанції, практикується використання тимчасових сховищ сухого відпрацьованого ядерного палива – наприклад, у США, Канаді, Швейцарії. Але, скажімо, в Канаді такі сховища є лише в двох провінціях (штатах) – Квебек і Онтаріо. На мою думку, на тій же Рівненщині, де зосереджено дві АЕС – у Кузнецовську та Нетішині – немає потреби будувати два сховища. Де будувати те одне – спеціалісти мають вивчити всі фактори і визначити найбільш безпечний варіант місця будівництва. Проектні рішення потрібно обговорити з громадськістю і довести їх безпечність.

Хотів би наголосити, що тимчасові сховища не мають бути “вічними”. Якщо подивитися на європейський досвід, то в той час, коли працюють тичасові сховища, паралельно накопичуються кошти для створення постійних сховищ та виконання робіт для зняття з експлуатації ядерних блоків, ресурс яких закінчився. У Європі такі фонди давно створені і в них уже накопичено 180 мільярдів ЄВРО. Наприклад, Німеччина створила фонд у 1980 році, і на 2030 рік планує ввести в дію постійне сховище радіоактивних відходів.

Українському Уряду пора припиняти “ховати голову в пісок”. В Україні не просто не розв’язана проблема утилізації відпрацьованого ядерного палива, а ще не створено й нормативної бази для накопичення коштів для розв’язання цієї проблеми. Першим кроком до цього у світовій практиці є прийняття так званого “ядерного закону” – тобто закону про створення спеціального фонду для зняття з експлуатації відпрацьованих блоків та будівництва постійних сховищ РАВ.

Тепер щодо думки про будівництво сховища в “Чорнобильській зоні”. Я її не поділяю, і причин є кілька. Передовсім, у зоні не наведено ладу зі звалищами радіоактивних відходів, що там є. По-друге, сховище має будуватися біля діючої станції, там, де є фахівці. Нарешті, атомники мають думати про вирішення питання щодо спорудження постійного сховища в глибоких геологічних формаціях – гранітах чи інших твердих породах.

Вважаю, що розмову про об’єкти підвищеної небезпеки вести треба, причому – публічно. Громадськість має знати про всі дії “Енергоатому” та Уряду, що можуть негативно вплинути на здоров’я людей. Адже Україна – це наша земля, іншої в нас немає. Тому справа і право кожного, хто на ній живе, дбати про те, аби через 5 чи 10 років вона була придатною для життя.

Юрій ШИРКО,

Народнай депутат України,

член колегії Держатомрегулювання.