Шановні учасники парламентських слухань!

Чи можемо ми задовольнитися рівнем українсько-російських відносин? Однозначно – ні! Нас не може задовольнити ні рівень, а тим більше – характер цих відносин.

Чому так? Тому що політична основа, база українсько-російських відносин є не просто хибною, а шкідливою по своїй суті. Російська влада так і не відмовилася від імперської політики щодо України. Вона нав`язує українцям відносини підлеглості Москві, диктат білокам`яної. Вона здійснює досить агресивну експансіоніську позицію в усіх сферах відносин: економічних, інформаційних, культурних. В свою чергу українська влада досить часто і безпричинно прогинається під цим тиском і йде на нічим не виправдані поступки, шкодячи національним інтересам України. І заохочуючи Москву до ще агресивнішої політики.

Отже, якщо хочемо продуктивних, цивілізованих відносин, відносин стратегічного характеру між двома країнами, то повинні, нарешті, забезпечити їх рівноправний і взаємовигідний характер. Іншого не дано. Росія повинна визнати українську державність як геополітичну реальність на віки-вічні і будувати свої відносини з Україною виключно в рамках міжнародного права. Українська ж влада, зокрема керівництво української держави водночас має зрозуміти, що вона є владою незалежної держави, а не підлеглими російської влади, що українсько-російські відносини – це не відносини групи олігархів і спецслужб з обох сторін, а широкий спектр відносин.

Якщо приймається така логіка, а вона загальновизнана в європейському світі, то перше, що треба зробити – це в терміновому порядку вирішити питання кордонів, зокрема делімітації державного кордону на Азовському і Чорному морях. Тільки в такому випадку будуть зняті підстави для небезпечної діяльності російських реваншиських сил. На цьому напрямку проблем саме Росія повинна продемонструвати свою волю до встановлення цивілізованих відносин. А поки що вона діє в бандитський спосіб.

Те, що робиться російською владою в Керченській протоці є не просто недружнім актом з боку Росії до України. Це – випробування і водночас, прояв нещодавно затвердженої Президентом Росії В.Путіним військової доктрини, яка передбачає можливість завдання “превентивного” нападу, нанесення збройного удару по територіях сусідських держав. Судячи з усього Україна є першою мішенню реалізації цієї російської військової доктрини.

Адже російська влада до цих пір уникає консультації з питання будівництва російською стороною екологічно шкідливої і небезпечної за своїми наслідками дамби, хоч стаття сім Великого Договору між Україною і Росією зобов”язує в таких випадках розпочати двосторонні консультації. Отже Росія ухиляється від таких консультацій майже місяць.

Скидання В.Путіним цієї проблематики на місцевий рівень – це вже прояв Ялтинських угод про Єдиний економічний простір. Вже не раз російські політики заявляли, що для них цей простір має назву єдиний митний союз, тому вже зараз російська влада розглядає українську суверенну територію як свою.

Заява голови адміністрації Президента Росії пана Волошина про можливість бомбардування української території – є погрозою у військовий спосіб порушити суверенітет України. Це реальна загроза.

Кілька прикладів щодо спільних сторінок з історії наших країн.

До приємних фактів цих сторінок можна віднести і перемогу над фашизмом у 1945 році і підкорення космічного простору. Серед сумних подій історії можна відзначити і сталінські репресії 30-х - 40-х років, аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Таких приємних і сумних подій можна назвати дуже багато.

Але на превеликий жаль існує ще безліч подій, які дві вже нині незалежні країни трактують по-різному. Очевидно, що ні український ні російський народи не забудуть героїв Великої Вітчизняної Війни, які в рядах єдиної армії здобували перемого над фашизмом. Але так само ми – українці ніколи не забудемо і вояків Української Повстанської Армії, які із зброєю в руках боролися як проти німецького, так і проти сталінського окупаційного режиму. І нам незрозуміла позиція деяких представників російської влади, які постійно заперечують необхідність визнання вояків Української Повстанської Армії воюючою стороною. Історики вже давно довели, що Українська Повстанська Армія ніколи не воювала з мирним населенням, всі акції по спалюванню сілі цивільних проводили спеціальні загони НКВД, переодягнені у форму вояків УПА. Це – факт. В чому ж тоді провина Української Повстанської Армії перед Росією, в тому, що вони не стали на коліна перед тоталітарним сталінським комуністичним режимом. На мою думку – це не може бути провиною. Це – національна гідність.

Так само мене не може не тривожити позиція російської влади щодо визнання голодомору в Україні у 20-х – 30-х роках двадцятого століття геноцидом українського народу. Доведений історичний факт: голодомор 20-х – 30-х років був штучно і свідомо спровакований діями комуністичного керівництва СРСР на чолі з Йосипом Сталіним. Жодних об”єктивних передумов для виникнення голодомору в Україні в ті роки не було. А свідомі дії проти того чи іншого народу, що призводять до масової загибелі мирного населення називаються одним словом – геноцид. Чому ж російська влада не хоче визнати цей факт? Більше того вона свідомо протидіє прийняттю резолюції Генеральної Асамблеї ООН з визначенням голодомору як геноциду. Давайте разом визнаємо це в рік 70-ти річчя голодомору в Україні. Чому ж так виходить, що російська влада постійно захищає каральний сталінський режим?

В такій ситуації українській владі, українській громадськості слід вжити найрішучіших заходів, щоб знайти шлях розв`язання цієї та інших проблем. А саме:

Перше. Слід вимагати негайного започаткування двосторонніх консультацій по проблемі будівництва Росією дамби в Керченській протоці на найвищому рівні. Адже російська сторона порушує не тільки двосторонні угоди, але й міжнародну конвенцію з морського права

Друге. Оскільки такі дії несуть в собі загрозу не тільки для українсько-російських відносин але й цілого регіону, і світу, то вже зараз слід задіяти міжнародні механізми для виправлення ситуації, зокрема ті, які передбачені Будапештським меморандумом про гарантії безпеки України з боку ядерних держав. Це питання негайно має бути порушене також на Генеральній Асамблеї ООН.

Третє. Українська влада має вжити заходів з перегляду всього комплексу відносин з Росією. Зокрема, Верховна Рада України має доручити Комітету у закордонних справах підготувати пропозиції щодо розподілу боргів колишнього СРСР не “по-братськи” – коли всю вигоду має тільки Росія, а відповідно до інтересів України і міжнародного права. Це стосується і алмазного фонду, і золотого запасу, і майна.

Четверте. Кабінету Міністрів України слід виробити і вжити систему заходів щодо недопущення в подальшому дискримінаційної політики в торгівлі з боку Росії, яка вже сьогодні завдає збитків українцям що найменше на 1,5 міліардів доларів. В цьому контексті уряд мав би провести досить детальні розрахунки по реалізації угод по ЄЕП. Я переконаний, що якщо такі розрахунки будуть проведені, то до ратифікації цих угод справа не повинна дійти.

П`яте. Українській владі слід переглянути позицію щодо перебування Чорноморського флоту на території України в Севастополі. В першу чергу переглянути фінансові умови його перебування. Не секрет, що Росія платить Україні по 97 млн. доларів в рік за своє базування. А Україна ще й витрачає кошти на компенсацію збитків для Севастополя. А тим часом кораблі Чорноморського Флоту Росії забезпечують прикриття будівництва дамби. Про це пишуть російські ЗМІ. То що хто ж є головнокомандуючим Чорноморським Флотом в Росії: губернатор чи все-таки В.Путін?

Шосте. Український уряд має вжити заходів щодо припинення російської експансії в інформаційному і культурному просторі України.

Отже. Якщо ми вживемо таких заходів, то це змусить Росію відступити від імперських амбіцій і нормалізувати відносини з Україною. Росія має зрозуміти, що Україна не Чечня і не Абхазія, але якщо будемо зволікати з відповіддю на російську експансію, то досидимо до війни.

22.10. 2003 р.