Тоді, 24 липня 1990 року, людей на Хрещатику зібралося стільки, що не лише яблуку, а й навіть насінню від нього ніде було впасти. З самого ранку почали збиратися не лише жителі Києва, а й інших міст України та навіть республік колишнього СРСР. Транспортний рух припинився сам собою, і тоді багато хто виліз на дахи тролейбусів та автобусів, щоб краще бачити все на власні очі. Стотисячний натовп чекав революційного рішення президії Київської міської ради XXI скликання про підняття синьо-жовтого прапора. І всі розуміли: якщо депутати так і не зважаться, знамено все одно замайорить на флагштоку біля столичної мерії... Подробиці історичного дня згадували на Київському прес-клубі учасники тих буремних подій радник Київського міського голови Петро Світличний (до речі, саме за його пропозицією 24 липня у нас офіційно святкується День національного прапора), виконуючий обов'язки голови Київради XXI скликання, директор дослідницьких програм Інституту демократії імені Пилипа Орлика Олександр МОСІЮК, начальник Головного столичного управління у справах сім'ї та молоді Олександр Кулик, голова постійної комісії Київради з гуманітарної політики Ганна Матіко-Бубнова та інші.

— Тоді в міській раді було триста обранців,— розповів Олександр Кулик.— У демократичний блок, до якого належав і я, увійшло десь 110 депутатів — трохи більше третини. Ми, звичайно, не могли впливати на прийняття рішень, але нам вистачало голосів блокувати ухвалення антинародних проектів. Одного дня мене як члена комісії з національних та мовних питань попросили підготувати рішення "Про використання української національної символіки на території Києва". Я взявся за цей документ, зробив велику преамбулу: чому нашим прапором слід вважати саме синьо-жовтий. Скористався аргументами з третього номера журналу "Пам'ятки України" за 1989 рік. Але друкарському депо виконкому заборонили друкувати проект. Тож довелося це робити самим: у приміщенні Народного руху України по Музейному провулку, 8 я диктував, а голова комісії Світлана Лі сама набирала текст на машинці. Одна помилка — і знову починали спочатку...

За основу це рішення 18 липня було ухвалено досить легко. Для його подальшого доопрацювання сформували тимчасову комісію, яку очолив нині покійний Василь Нестеренко. Преамбулу зменшили, і проект знову винесли на розгляд сесії 24 липня. Але раптом тодішній перший секретар Київського міського комітету компартії України заявив: замість того, щоб засідати, треба негайно йти в тролейбусне депо і гасити там страйк. На що народний депутат Сергій Головатий запропонував залишити зал тим, хто має право лише дорадчого голосу. 1 згодився їхати й сам. Коли ж надали слово голові страйкового комітету, той зізнався, що цей страйк був спровокований самою комуністичною партією, їх навіть просто не випустили на роботу. Коли ж транспортники довідались про реальну ситуацію, то оголосили: якщо сьогодні не приймуть рішення про символіку, то тоді вони вже насправді влаштують безстроковий страйк.

Тим часом, коли на Хрещатику, 36 дійшло до голосування, членів президії ставало все менше і менше. Скажімо, хтось виходив у туалет і не повертався. Робилося все для того, аби зірвати кворум. Адже існувала вказівка від міського комітету компартії України будь-якими силами не пропустити це рішення. Не випадково виникли великі складнощі з пошиттям прапора. Завідуючий господарським відділом виконкому Київради Олег Петренко за власною ініціативою ходив з однієї ткацької фабрики до іншої, але всюди керівництво відмовлялося допомогти. Тоді він особисто домовився з робітниками, і вони нелегально підготували шовкове полотнище розміром чотири на вісім метрів. Це знамено стало резервним, бо паралельно з ним ще один прапор привезли з Івано-Франківська. Його й освятили на Софійському майдані та принесли на Хрещатик, де біля стін Київради зібралися люди.

Привели їх сюди маленькі листівки (їх розповсюдили одразу після прийняття рішення про символіку за основу), де стояли приблизно такі слова: "Шановний українець! Ти маєш нагоду стати свідком унікальної події — підняття над будинком Київради українського національного синьо-жовтого прапора. Церемонія відбудеться о 18.00 24 липня". Весь двір запрудила міліція в повній екіпіровці: зі щитами, шлемами, газовими пістолетами, кийками... Стояли пожежні машини, готові розбивати водою натовп. Але не пролилося жодної краплі крові...

Формально рішення так і не було прийнято в той день: комуністам таки вдалося зірвати кворум. Залишилися тільки одинадцять депутатів з демократичного блоку. Не вистачило лише двох чоловік. Тому просто оголосили біля мікрофона: "Ми піднімаємо прапор". А через десять днів президія зібралася знову і легітимізувала той крок завдяки вирішальному голосу колишнього секретаря Московського райкому партії Миколи Нестеренка. Навіть погрози виключення з партії не змусили його змінити свою думку.

— По суті, ця подія стала своєрідним нокдауном чинній на той час владі,— каже Олександр МОСІЮК.— Події йшли по наростаючій. Спостерігався своєрідний ефект ланцюгової реакції. Розвивалося громадянське суспільство, народжувалися нові політичні сили. І що важливо, цей процес був всенародним. Потім такі рішення прийняли і Сумська міська рада, і Харківська... Ми рекомендували так зробити й районам. Потім у вересні 1990 року, коли тривав всеукраїнський страйк шахтарів, вугільники з Червонограда Львівської області та з Донбасу йшли в одній колоні з синьо-жовтими прапорами. Вони стали тим фактором, який об'єднав мешканців різних регіонів, схід і захід України. Верховна Рада тільки через рік і місяць підняла національне знамено, а біля Київради воно замайоріло ще при Радянській Соціалістичній Республіці. До нього одразу пішли люди. Біля флагштока лежали гори квітів. Вклонялися молодята. Навіть спеціально приїжджали з діаспори.

— Я тоді працювала заступником голови Шевченківської районної ради, яка другою підняла синьо-жовтий прапор,— додала Ганна Матіко-Бубнова.— Пам'ятаю, як гідно поводилися тоді деякі мої нинішні колеги. Саме завдяки їм ми можемо з погляду кількох років говорити про успіхи депутатів уже наступних скликань. Відбулося багато приємних подій. Скажімо, хоча і повільно, але поступово серед назв вулиць, площ і провулків Києва з явилися імена яскравих українських особистостей, повернулися історичні назви. І ми не повинні на цьому зупинятися. Нині готуються проекти про перейменування вулиці Чекістів на Костя Гордієнка, Червоноармійської на Велику Васильківську, Кутузова на Сергія Подолинського. Відповідні документи будуть винесені вже на наступній сесії Київради.

До слова, таке рішення, за свідченням Петра Світличного, було ухвалено ще 20 листопада 1997-го. Тоді на відзнаку 80-ліття пам'ятних подій Української революції 1917—1920 років вулицю Артема мали перейменувати на Січових стрільців, Ратманського на Введенську, Січневого повстання на Івана Мазепи, Червноармійську на Велику Васильківську, Володимира Ульянова на Євгена Маланюка, Бауманську на Івана Багряного, Євгенії Бош на Катерини Білокур, Більшовицьку на Івана Піддубного, проспект Червоних козаків на Українських козаків, провулок Чекістів на Костя Гордієнка та Дзержинського на Івана Козловського. Але ці зміни чомусь так і не відбулися своєчасно.

Спогадами поділилися Петро Світличний, Євген Пронюк, Олександр Кулик, Олександр МОСІЮК, Юрій Пересуньмо, Ганна Матіко-Бубнова, Олексій Мужилко

29.07.03, Анжела Афоніна, “Хрещатик”