Війна в Іраку та її можливий вплив на Україну.

20-го лютого Верховна Рада 253-ма голосами ухвалила рішення про направлення до Кувейту українського батальйону хімічного, радіологічного та бактеріологічного захисту, яке спікер В. Литвин назвав найтяжчим за час каденції нинішнього складу парламенту. Важко пригадати, коли рішення викликало б такі жорсткі дискусії, абсолютно інше розуміння проблеми не лише між ідеологічно різними політичними силами, а й у середовищі, здавалося б, ідеологічно визначених партій. Хід дискусій та результати голосування продемонстрували, що практично в жодній з парламентських фракцій та партій немає усвідомленої принципової позиції, яка б базувалася на чіткому баченні місця і ролі України у світі. Якщо пропрезидентські фракції підтримали більшою мірою це рішення, виконуючи волю Президента (більшість пропрезидентських ЗМІ до цього в Іракському питанні займала проросійську антиамериканську позицію), то з так званої опозиційної четвірки за нього проголосували лише 44 депутати від блоку “Наша Україна”.

Наважуся стверджувати, що попри популістську риторику про виключно гуманітарну місію українців у Перській затоці, рішенням щодо батальйону Україна, насамперед, де-факто себе позиціонувала як учасник американо-британської антитерористичної коаліції і зробила тим самим серйозний крок на шляху до НАТО та євроінтеграції. Не секрет, що найвпливовішим фактором щодо участі України в цих організаціях може бути саме позиція США. Відзначу також, що європейські країни, які не підтримали США з різних, у тому числі й економічних мотивів, жодним чином не збираються конфронтувати з американцями, надсилають свої підрозділи до зони конфлікту і домовляються про участь у післявоєнній відбудові Іраку. А центрально-європейські країни – такі, як Польща, Чехія, балтійські держави, цілком підтримали антитерористичну операцію США. Вперше за останній час позиція України посутньо відмінна від позиції Росії, яка зацікавлена у високих цінах на нафту і збереженні режиму Хусейна як чинника російських економічних інтересів.

Вважаю достатньо спекулятивним твердження, на якому ґрунтується франко-російська позиція, і яку, на жаль, повторює чимало і українських демократів, – про грубе порушення американцями норм міжнародного права.

Факти говорять про інше. Режим Саддама Хусейна, який знищив у двох розв’язаних ним війнах проти Ірану та Кувейту півтора мільйона людей, у тому числі 300 тисяч власних громадян за допомогою хімічної зброї, починаючи з 1991 року проігнорував 17 (!) резолюцій Ради Безпеки ООН. Не стала винятком і остання резолюція – 1441, у якій записано: Ірак порушував і продовжує реально порушувати свої зобов’язання, що випливають із відповідних документів, включаючи і резолюцію №687 1991 року. Отже, міжнародне право і вже прийняті РБ ООН резолюції дають достатньо підстав для початку силової акції проти Іраку.

Для кращого розуміння сьогоднішньої ситуації не буде зайвим звернутися до уроків історії. Гітлера обрали канцлером Німеччини 1933 року. Британія та Франція оголосили війну Німеччині у вересні 1939 р. Але вже 1934 р. було очевидно, що Гітлер порушує Версальський договір. 1938 р. було укладено Мюнхенську угоду, яка фактично подарувала Гітлеру Австрію та Чехословаччину. У той період антивоєнні настрої в Європі та Сполучених Штатах були надзвичайно сильні. І політики дуже дослухалися їх. Результатом пацифізму стала розв’язана Гітлером світова війна.

Критикам дій США не варто забувати, що практично жодному серйозному конфлікту в світі РБ ООН поки що не запобігла: ні вторгненням СРСР до сусідніх країн, ні етнічним чисткам в Югославії, ні геноциду в Руанді, ні арабо-ізраїльському кривавому протистоянню, ні війнам в Абхазії чи Чечні.

Всім очевидно, що ні ООН, ані її РБ у тому вигляді, в якому вони існують, не здатні виконувати покладені на них функції. Україна зобов’язана взяти активну участь у формуванні нового світового порядку.

Світ масштабної політики став більш прагматичним, цинічним і остаточно перестав бути мирним. Держави, які не відчули цих змін, ризикують надовго залишитися масовкою в новій геополітичній грі.

Економічна інтеграція: йдемо на схід чи захід?

Коментар Інституту демократії: маятник зовнішньої політики України набув в останній час особливо великої амплітуди коливань. Дискредитований безперервними політичними скандалами Л.Кучма, шукаючи політичної підтримки в північного сусіда, пішов на дуже значні поступки в стосунках з Російською Федерацією, підписавши угоду про створення з Росією на паритетних умовах міжнародного газотранспортного консорціуму, декларацію про створення єдиного економічного простору, які за своєю задекларованою суттю у разі реалізації завдали б значних втрат національним інтересам України, означали б на практиці відмову від євроінтеграції. Але події навколо Іраку, зростання зацікавленості до заходу і особливо США до України створили нові політичні обставини. Цьому сприяли вочевидь і певні дії Росії – підвищення акцизу на нафту в односторонньому порядку приблизно на 40 дол. за тону, невиконання російським Урядом зобов”язань перед Україною по придбанню літаків АН-70, інші прагматичні дії прем”єра Касьянова, які явно економічно не вигідні Україні, антиамериканська позиція щодо Іракської кризи, активізація східноєвропейських сусідів України, що зовсім не зацікавлені у глибокому втягуванні України в зону російських інтересів разом із відповідною активізацію прозахідного лоббі в українській владі спричинили різке підвищення активності України на західному напрямі.

Попри відсутність в новій концепції розвитку ЄС на найближчі 10 років місця для України, їй, на відміну від цілого ряду інших країн, не відмовлено у майбутньому членстві і запропоновано здійснювати, при значно більшій підтримці ніж дотепер, конкретні економічні та політичні кроки до євроінтеграції. Першими вагомими результатами вочевидь є підписання між Україною та ЄС протоколу про доступ до європейських ринків для українських товарів, необхідного для вступу в СОТ, підписання аналогічного протоколу з Чехією та Словакією. Особливу роль, очевидно, в цьому процесі вже має і може мати підтримка США. Саме завдяки їй припинено санкції FATF щодо України. Американці також пообіцяли підписати аналогічний протокол з Україною в найближчому майбутньому.

Отже реальним результатом зміни ситуації для України є прискорення просування до СОТ, як першого дуже важливого кроку до євроінтеграції. Нещодавні парламентські слухання щодо СОТ засвідчили вже і устами урядовців, що альтернативи вступу до цієї організації в України немає. Інший шлях – це міжнародна ізоляція та економічна стагнація, що насамперед невигідно пересічному українському громадянину. Щодо стосунків з Росією та створення єдиного економічного простору, то зовнішня активність продовжується, але очевидна розбіжність інтересів чотирьох країн в цьому напрямку дає підставі сумніватись в реальності досягти успіху навіть по першій стадії процесу – створенні зони вільної торгівлі. Росії це економічно невигідно. Вона зацікавлена відразу в глибшій формі інтеграції, а саме: створенні наднаціональних органів управління економікою, введенні рубля в якості єдиної валюти. Такий підхід абсолютно неприйнятний для України, і економічно невигідний навіть проросійському оточенню Кучми. Тому його реалізація вимагає якихось нових надзвичайних політичних обставин, які змусили б Кучму піти на безпрецедентну зраду національних інтересів. При цьому потрібен був би зовсім інший парламент, ніж нинішній.

Отже, як цинічно це не звучить, Іракська війна дала Україні додатковий шанс вирватись з обіймів східних інтеграторів, і зробити рішучі кроки в євроатлантичному напрямку, а значить до добробуту українців.

19-24.03.03, Інститут демократії ім. Пилипа Орлика