Наш співрозмовник — голова Всеукраїнського товариства імені Тараса Шевченка, письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан.

Кор.: Цей високосний 2004 рік позначений датою, яка робить його помітнішим, — 190-річчям від дня народження Тараса Шевченка. Нам здається, що багато читачів “Слова Просвіти” хочуть, аби Ви прокоментували цю дату і події, з нею пов’язані.

П. М.: Є різні категорії людей, які будуть відзначати цю дату. Для когось Шевченко близький, рідний, для когось він є найвищою цінністю, абсолютною величиною. Для багатьох — це той, хто боровся за соціальну справедливість, проти кріпацтва, гнобительства, — за радянської доби наголошували саме на соціальних мотиваціях, на які тільки й відгукувався своїм словом Шевченко.

Ми знаємо достеменну вартість і цінність Шевченкового слова і його з’яви у нашому національному житті. Але я не абсолютизую саме цю дату, тому що переконаний: їх буде стільки ж, скільки й українська нація існуватиме.

І відзначення будуть, доки будуть на землі українці. Вона, ця дата, могла б нині набирати тих вимірів, того особливого значення, якби до її відзначення вже нині прилучалися всі інформаційні ретранслятори. Бо, якщо не буде широкого розголосу, широкого залучення електронних видань, газет і журналів, яких тепер в Україні тисячі, — ми не матимемо справжньої розмови про Тараса Шевченка. До речі, сотні видань, виконаних на глянці, з найкращою поліграфією, працюють на увічнення й возвеличення тих постатей-одноденок, які самі себе возвеличують, увічнюють, приписують до вічності, — в неоримських, неоімперіалістичних традиціях…

Шевченко ж — категорія, яка справді належить до вічності. І вона не потребує показної шани. Як не потребує подібного ні Ісус Христос, ні жоден із пророків, ні з апостолів. Це справа кожного. Справа нашого наповнення, нашого сумління.

Якщо ми хочемо, щоб весь наш національний загал долучився до цього відзначення, то треба будувати відповідні програми, потрібні відповідні зусилля: державні, фінансові, ідеологічні, організаційні. Я їх поки що не бачу в тому сценарії, який розписаний, — ще в минулому році, — Урядом, відповідно до Указу Президента.

Кор.: Ви входите до Оргкомітету з відзначення 190-річчя Т. Шевченка?

П. М.: Я входжу, але жодного разу не збирався цей оргкомітет, і я підозрюю, що хтось дуже хоче зробити цей день буденним явищем.

Тож для мене не має значення, чи буде Янукович, чи буде Табачник збирати, зорганізовувати когось: “Просвіта” буде робити свою роботу! Я думаю, що кожен просвітянин, як і християнин, — у природному режимі будемо підставляти плече під цього, шевченківського хреста. 9 березня — 190-річний ювілей.
Але ж згадаймо, як упродовж десятиліття — від 180-річчя до 190-річчя — держава багато планує, але майже нічого не робить. “Просвіта” продовжує те, що робила завжди: широке пропагування творчості, читання лекцій, показ фільмів, шевченківські уроки в школі.

“Просвіта” продовжує масове видання — найдешевше, “Кобзар” продають за ціною 5 гривень. Це наша давня і постійна програма — “Шевченко — в кожну родину”. Уряд колись був підхопив цю ініціативу, і вона зазначалась як державна програма, але нині нічого такого не робиться. Її започаткувала та буде проводити “Просвіта”. Наклади залежать від коштів, але їх видано вже кілька.

Це масове видання, повне, з коментарями, але воно в скромному оформленні, створене для наповнення ринку творами Тараса Шевченка. Нині ми готуємо видання “Кобзаря”, яке відбиває естетичні смаки нового покоління, і я б сказав, художнє прочитання нового покоління.

Кор.: А які ще були видання “Кобзаря” у прочитанні художників “Просвіти”?

П. М.: Перше видання — в оформленні В. Касіяна, — перевидання раніше зробленого, попереднім, старшим, поколінням. Друге — графіка Василя Лопати, — я його зараховую до нашого покоління, яке нині теж уже стало старшим. Тепер “Кобзар” оформив художник В. Гарбуз, — це, я б сказав, художні коментарі до віршів Шевченка, прочитання їх художником і, певною мірою, літературознавцями. Наша мрія — поруч із масовими виданнями робити ексклюзивні, раритетні видання “Кобзаря”. Скажімо, як “Гайдамаки” в оформленні Сластіона. Безперечно, таке видання має існувати, як явище мистецьке. На жаль, поліграфісти вдаються до додаткових тиражів (піратських) і знецінюють і сам задум, і саме видання. Саму ідею раритету. Тепер ми, врахувавши ці уроки, робимо “Кобзар” в оформленні Володимира Гарбуза ексклюзивним, але тиражно необмеженим.

У цьому році “Просвіта” завершує разом із кіностудією Довженка та Міністерством культури дванадцятисерійний фільм про Шевченка (Режисер — Станіслав Клименко). Це — фільм “Заповіт”, назва серії — “Братство”. Мається на увазі Кирило-Мефодіївське братство.

Кор.: До речі, цей фільм неводнораз демонструвався Першим національним каналом телебачення, і глядачі, либонь, пам’ятають, що попередні його серії присвячені тим біографічним подіям дитинства і юності Тараса Григоровича, які сформували його долю.

П. М.: Автори сценарію і режисер фільму Станіслав Клименко подають цей матеріал, і, зокрема, серію “Братство” як осмислення того, що стало причиною арешту Шевченка і такої долі. Тобто, ми хочемо долю Поета показати не як фатум, неминучість, а як вибір. Ми не ставимо питання “якби?..” В одній із серій (“Поет і княжна”) Станіслав Клименко, як ви пам’ятаєте, ставив це питання: а якби Шевченко не поїхав з Яготина? а коли б одружився з Рєпніною? У нього була б благополучна родина, сім’я, але… не було б Шевченка. З його долею, з Господнім означенням шляхів Тарасових.

Отож, яким було братство? І наскільки воно можливе, братство? На мою думку, — в єдиному вимірі, запропонованому Ісусом Христом: братство учнів, які наслідують Учителя. Шевченка ніхто із сучасників не наслідував. Одиниці, які були суголосні з ним, які переймалися його ідеями, його настроями, але ніхто не хотів повторити його долю. Одного заслали, іншого позбавили якихось прав, третього не нагородили… А страстотерпець був один — Тарас Григорович… Братство, як унікальна форма, було запропоноване Ісусом Христом тим, хто переймається його ідеями, відступається, знову повертається до нього. Так само й братство у вимірі Шевченковім: його учнями стали пізніше люди, які перейнялися його ідеологією. Багато хто його не зрозумів. Багато хто нарікав: нащо він так максималістськи ставився до таких категорій, як Україна, честь, гідність, порядність, — а це все і є те, що, власне, й було заповідано Ісусом Христом. Шевченко, як ніхто, наближений до Бога. Тобто, до нового віровчення. У цьому сенсі він є одним із найчіткіших носіїв християнської ідеології. Все інше, що було навколо Шевченка, що нав’язують йому — це позірне, воно потім не підтвердилося життям, — фундаменти були ложні, піщані…

Усе зруйнувалося вічністю, а те, що було пов’язане із Шевченком безпосередньо, — збереглося. Усе розвіялося, наче попіл, видмухане часовими вітрами, а все Шевченкове збереглося по сьогодні й буде зберігатися упродовж усього часу, доки проблеми України будуть кричущими.

Кор.: Ось ми безпосередньо підходимо до запитань наших читачів. Тисячі прихильників ідеї Тарасової церкви своєю гривнею підтримують просвітянську справу. Але й виникає багато питань. Скажімо, дехто вважає, що Шевченка треба канонізувати… Хтось вважає, що Шевченко був язичником. Треті переконані, що церква — для тих, хто хоче сам возвеличитися…

П. М.: На ці питання ми вже відповідали під час телемарафону, в радіопередачах, у публікаціях і виступах Євгена Сверстюка. Яке тут може бути самовозвеличення?! Хай беруться до роботи і роблять щось вартісне, справжнє!
Який же Шевченко язичник? Скільки разів він згадує Даждьбога чи Перуна?! Він був людиною християнських традицій, вихований у християнському світі, християнській культурі, яка властива була українцям, яка була прийнята нашими пращурами. І не треба тут мені аргументів якихось особливих. А сьогоднішні “язичники” — це вчорашні радянські атеїсти, які тоді не приймали Ісуса і сьогодні не хочуть прийняти. Ліпляться до язичницьких богів. Найбільше підстав ліпитися до своїх богів у греків, бо їхній пантеон збережений, імена й кумири існують, — але це лише місця, відвідувані туристами, а не місця поклоніння греків, які сьогодні є одними з чатівників Ісусової віри. Греки, як і вірмени, не зрікаються Христа і не повертаються до своїх давніх богів. Від монотеїзму переходити до політеїзму — це абсурд. Це поза логікою часу. Було багатобожжя, була ієрархія богів. Потім прийшов Ісус. Той, хто цікавиться, чому так сталося, хай візьметься за джерела, — мені не треба сьогодні читати для них лекцію.

І чому Шевченко був перейнятий християнством, і чому вихований у християнстві?

Так, він не любив попів. Бо попи були не українські! Несли не українське слово. Попи несли старе болгарське слово, незрозуміле. Пам’ятаєте: “Попе! попе! будеш битий — не вмієш читати та не вмієш так, як треба, людей научати…” Але для того ж і почалася дуже важлива річ, на яку ми чомусь сьогодні не звертаємо уваги. Панько Куліш, сучасник і друг Шевченка, першим переклав рідним словом “Святе письмо” разом з Іваном Пулюєм. І Тарас Григорович — не випадково! — перекладав “Псалми Давидові”, — щоб наблизити, щоб донести їх людям.

Заперечення християнства Шевченка — ознака невігластва, небажання потрудити голову й душу, розібратися у своїх сум’яттях, а не тлумачити їх так, як кому зручно, та накидати іншим. Бодай задуматися варто ось над чим: якщо Куліш разом із Пулюєм майже на двадцять п’ять років випередили переклад “Святого Письма” російською мовою, велікорускім язиком, який господствовал, — підкреслюю ще раз — господствовал! — про що це свідчить?

Що наше просякання в християнство і просякання християнства в національне лоно було таким давнім, що засвідчує: християнство в Україні прийшло не з тої пори, коли Володимир хрестив своїх дітей, а значно раніше. Від Андрія Первозванного. Від Херсонеса. Це широка тема…

Кор.: Не будемо зараз заглиблюватися в неї, а повернемося до пропозиції канонізації Тараса Шевченка.

П. М.: Шевченко рівною мірою був богослухнянець як і богоборець. Бо для нього найвищим ідеалом була Україна. Всі претензії, які він мав до Бога і виставляв їх як рахунки Всевишньому, були через Україну, її народ, її матерів і дітей. Ніхто в нашій літературі так інтимно, так щиро не говорив з Богом, як Шевченко! Просто ми відвикли вже від таких високих категорій: “Бог і я”. Бог і Шевченко. Нас відучили, особливо наші попередні покоління. І за нами — така інерція. Ніхто не виходить на такі космічні величини, як Шевченко. Бог — це космічна величина. Тому Шевченко й покликав до Бога, запитуючи: чому така кричуща несправедливість? Чому те, що має бути підтримано Богом, — ця краса, яку сформувала українська нація, ця висока народна культура, ці небачені звичаї, — чому воно потоптується, чому сила перемагає істину? І Шевченко не міг змиритися з неправдою. Ось далека аналогія, яка приходить мені на думку, — аналогія Шевченкової долі з долею Христа. Чому Шевченко не народився в сім’ї, знатній, багатій — скажімо, сім’ї Капністів? Великих родів, які пішли служити самодержцям російським? Здобували високі освіти по різних школах європейських, які мали тисячі душ, десятки маєтностей, — усе те, що супроводжувало знатну людину великого світу? А Шевченко народжений у кріпацькій сім’ї — ось вам аналогія з Віфлеємом, з родиною Йосипа й Марії. Я зараз це кажу і переймаюся цим розмислом: чому? Ми ж не ставимо навіть цих питань перед собою… Чому доля його така? Ні, він вибрав саме цю долю. Він їй дякує і на неї нарікає. Безперечно, він — богообранець, але — не боговтілення. Це людина земна. І я не хотів би, аби ми шукали приводів до канонізації — до 200-річчя, скажімо, канонізувати. Не треба канонізувати Шевченка! Це жива людина, яка є нагадом нам усім, що ми можемо бути такими ж стійкими, такими послідовними. Він нагад нам: ви мусите боротися! Бути гнівними, непримиренними! Він не боявся вступати в суперечності з християнськими постулатами — він ворогів ненавидів! Він не міг возлюбити їх!

Він не приналежний до лику святих, але: його ненависть помножувала енергію його любові; його непримиренність з болем — від болю й страждання України та українців.

Уявіть, що Шевченко — чернець. Пішов би він у тиху обитель і там молився б за “сущих і ненарожденних”, за щасливу долю. Ні, він свідомо не зрікся того, що йому було дано, приписано, — це його місце, це його роль, це його доля. Саме тому він ототожнив слово з долею своєю! Він не улягає знаку рівності у формулі: Святий=Шевченко. Його гнів — спопеляючий. Він сформував усі національні змагання. Якби не було Шевченка — не було б України. Це треба зрозуміти, збагнути. У багатьох націй немає героя, який би сконсолідував націю. А в нас — Шевченко. І його зброя, його подвиг — слово. А це — припис Господній. Не бути святим чи ченцем — наших ченців українських сотні пішли по світу. Прочитайте історії найстаріших монастирів російських, хто їхні засновники? Українці. Це люди, які несли світло, знання, віру, Боже слово. Але хто приніс Слово рідне, національне, як категорію, яка стала Богом означеною, вічною? Шевченко.

Тобто, між святенництвом і святістю не шукаймо тотожності. Шевченко — це шлях, означений хрестом. Його пасіонарність націєтворча. Він ніколи не змирявся з тим шляхом, яке визначало життя. Межі щоденні, буденні для нього завузькі. Стихія, згусток енергії — космічні.

Кор.: Варто сказати, що багато українців обирали свою долю за Шевченком…

П. М.: ...починаючи від Кибальчича, від кола українських народовольців, які руйнували царизм — законсервоване імперське сатанинство. Це обирали і Симон Петлюра, і Василь Стус. Це вони, пасіонарні особи з України. Які шукали не кар’єри, не світськості, не розкоші, — їх вели інші програми, програми для українського світу, української віри.

Кор.: Мабуть, тому Ви й наполягаєте на будівництві Тарасової церкви?

П. М.: Так. Якщо ми не зрозуміємо цих великих залежностей енергетичних субстанцій, які поза земними сферами і в земних сферах, — ми ніколи не розгадаємо Шевченка. Ми ніколи не пояснимо собі, чому він з’явився, чому він такий.

І Тарасова церква в Каневі — це органічна справа. Ця ідея дуже багато років переймала мене, — коли б я не приїздив у Канів. Я спостерігав багато Шевченківських свят — широкоформатних, з урядовцями, з першими й наступними шевченківськими лауреатами. З великим здвигом люду — дуже багато тоді їхало людей, за власним бажанням, за душевним покликом. І завжди впадала в око оця неспіввіднесеність: щирість українців і облуда влади, фальшивих промов. Якщо Шевченко воював за Україну, — де та Україна?! Скільки її згинуло, винищеної війнами, голодом, тюрмами? Кожна українська родина понесла ці втрати! І ці пишноти, ці словеса… Так далі бути не може!

Що повинна робити “Просвіта”? Ми не будемо тонути в словоблудді, в пишнотах: “Великих слів велика сила…” Чи порожня сила? Облудна сила”. Треба слів і справ із наповненням національним змістом, вони сьогодні потрібні Україні, необхідні для української справи. Не в пишнотах, а в конкретних справах йдемо до Шевченка. У книгах, фільмах, виставках за його творами. До речі, ми готуємо два CD-диски. “Просвіта” готує. Один із них — “Кобзар” Шевченка в ілюстраціях. Щоб і сучасні технології доносили Шевченка тим, хто має комп’ютери. А другий диск — весь набір музичних творів на поезії Шевченка. Шукаємо оптимального варіанта — щоб і кобза, й бандури звучали; і хорові твори, і романси, й сучасні пісні.

Кор.: Павле Михайловичу! Ви неодноразово наголошували, що Шевченкова, Тарасова церква — це єдина помісна церква. І, як не дивно, позаконфесійність викликала найбільше запитань, навіть заперечень. Ми друкували ці листи в тижневику.

П. М.: Храм у Каневі, де відспівували Шевченка, належить тій церкві, яка під юрисдикцією Москви. Їй потурає влада, відчуваючи свою тимчасовість і шукаючи опертя.
Шевченко, як і Україна, — категорія вічна. Ми шукаємо єдиного варіанта. У зв’язку з тим, що це Національний заповідник, його землі, — то юрисдикція Тарасової церкви визначена. Церква буде під опікою Національного заповідника. А користування храмом має бути високим, поза будь-якими чварами. Кому належить Храм Гробу Господнього в Єрусалимі? Там моляться і греко-католики, і католики, і православні східного обряду. І вірменська, і грузинська, і українська — всі церкви там! Так має бути! Я не обмежую Шевченка однією конфесією. Хіба греко-католики не мають права там служити? І римо-католики не зможуть відправити службу і поставити свічку? Вони ж не приїдуть навічно! Ми всі — українці. Нас ця церква має об’єднати! Котролюватиме графік відправ Національний заповідник.

Безперечно, я б хотів, аби Тарасова церква належала Київському патріархатові, нашій Українській помісній церкві. І вона такою буде! Тому що буде Українська помісна церква, — щоб не робили московські попи, московська колонія в Україні.

Україна відбудеться! Тим, хто сьогодні при кермі, — їм хочеться рулити туди, де вони звикли, де їхня ідеологія. І вони взагалі всі поза будь-якою церквою, — тільки про себе дбають. Вони не з Богом, вони проти Бога! А Богом прикриваються, хапаючись за хрести, які здіймають над чужими, російськими храмами… Це не врятує їх від тимчасовості, — їхні імена відлетять за вітром, як скажімо, ім’я зрадника Кирило-Мефодіївського братства Петрова… Де вони?!

Є велика, здійснена ідея Григорія Честахівського, який у Каневі поховав Шевченка. Велика ідея!
Я не маю амбіцій, але є потреба Храму, яку не можна не розуміти. Якщо її не розуміти, тоді це все одно, що не розуміти, чому перевезли за тієї доби прах Шевченка на Україну. В тій царській, церковній державі — забрати з чужої землі труну і везти її в свою, знайшовши саме це місце в Каневі!
Уявіть, що Тараса Шевченка поховали в Києві, — як пропонували, — на тій Петровській алеї, де були поховання багатих чиновників. Де ті пам’ятники, ті каплички? Як і не було. А Канів зміцнився Шевченком, й іншої святої гори — Чернечої гори — у нас в Україні немає.

Кор.: Отож, місце для храму вже визначено?

П. М.: Чомусь зволікають із землевідводом — це вирішується. Хотілося б, аби Храм Тарасів постав біля сходів, що ведуть на Чернечу гору — як надбрамна церква, і архітектори почали працювати над його проектом.

Є пропозиція будувати церкву біля Монастирка, де стояв козацький монастир. Але йдеться не про козацтво, не про гетьманство, а йдеться про Шевченка. Це має бути надбрамна церква. І ми маємо пам’ятати про те, що, коли ми не поставимо цю Церкву, як оберіг Чернечої гори, могили Шевченка, то знайдуться сучасні ділки, котрі оточать цю гору всілякими генделиками та дискотеками.

Це розуміють тисячі українців, які самоідентифікують себе із Шевченковим словом, з його заповітами, і прагнуть, аби це відчула молодь, ідентифікувала себе з Шевченковим розумінням українства.

Хотілося б, аби велика когорта просвітян, письменників поїхала в Канів 8 березня і заклала підмурівок нашого храму. Ми не будемо чекати державних перших осіб, які далекі від національних ідеалів. Але ж ми не далекі! Вони в нас! Ті, що втілюють цю владу, і не спонукаються якимись внутрішніми українськими — покликаннями, хай відступляться. Ми мусимо привчити їх до того, аби вони рахувалися з тим, що ми робимо.

Кор.: Ваше слово тим, хто підтримує ідею Тарасової церкви.

П. М.: Спасибі всім, хто зберіг у собі народну традицію розуміння Шевченка, його значення для нашої нації, хто розуміє, що серед марноти чужої нам естетики, інформаційної порожнечі є вічна, неперехідна цінність — наш Шевченко.

Це той храм, що в душі кожного українця, на який багато хто подає “останню лепту”, як писав Тарас Григорович. І я переконаний, що дзвони цього Храму благословлять Україну!

Розмову вів Григорій КУЛЬБАШНИЙ
"Слово Просвіти", ч. 4 (224), 22-28 січня 2004 року