газета «Народне слово», 10 листопада 2005 р.

Народний депутат Василь Бар­тків належить до того покоління молодих політиків, які прийшли до Верховної Ради, маючи за плечима і науковий, і бізнесовий досвід. У свої 38 років він може сказати, що досяг у житті всього, що планував. Тому вірить, що доля кожної людини – тільки в її руках. І каже, що не варто нарікати на політиків, які роблять щось не так. Потрібно йти у владу, щоб самому змінити те, що в ній не подобається.

– Василю Павловичу, чимало прихильників Віктора Ющенка нині розчаровані його діями, бо минає рік після Помаранчевої революції, а вони не отримали того, що хотіли. Ви були довіреною особою кандидата Ющенка на його рідній Сумщині – не відчуваєте розчарування?

– Коли я їхав у Суми довіреною особою Віктора Ющенка, мені ніхто нічого не обіцяв. Більше того, я ніколи ні в кого не запитував, що буду за цю роботу мати, не ставив жодних умов. Я розумів, що треба боротися – не так навіть за Ющенка, як за українську ідею й за право народу обирати собі Президента. Такою була моя мотивація.

Ніхто не заперечуватиме, що з двох кандидатів ми обрали кращого, бо не відомо, яким президентом був би Янукович. Тому я не бачу підстав для розчарування – свідома патріотична людина не могла розчаруватися. Та й коли ми боролися, коли доводилося вилазити із вікон виборчих дільниць, щоб простежити, куди везуть бюлетені, всі розуміли, що за день чи за рік кардинальні зміни неможливі. Це – тривалий процес. Я хотів, щоб мої діти жили в нормальній правовій державі. Перший і рішучий крок ми для цього зробили.

– А яким має бути другий крок?

– Другий крок – це обрання українського патріотичного й професійного парламенту, а також гідних представників до місцевих органів влади. Від цього залежить, чи виживе наш перший крок. І не потрібно очікувати дива – тоді буде менше розчарувань і більше здобутків.

– Із усіх політичних сил ви обрали Українську Народну Партію й нині очолюєте її Сумську обласну організацію. Чому саме УНП?

– З УНП я пов’язав себе одразу, прийшовши до Верховної Ради, бо ця партія відповідає моїм моральним уявленням про сучасну політику. Це – єдина партія, якій не потрібно «відмиватися» від бруду. В УНП немає корупціонерів. Натомість є дуже багато відомих людей. Дмитро Павличко та Іван Драч – поети, творчість яких вивчають за шкільною програмою. Народні депутати Валерій Асадчев і Валерій Альошин – одні з найкращих в Україні економістів. Олександр Слободян, почесний президент компанії «Оболонь», й Ігор Тарасюк, засновник «Нашої Ряби», поставили на ноги потужні українські підприємства – не завдяки, а всупереч тим несприятливим умовам, які були. І цей список можна продовжувати.

– Юлія Тимошенко каже, що наступні вибори дають народу шанс обрати Прем’єр-міністра. На ваш погляд, чи зможе одна політична сила отримати 226 голосів у Верховній Раді, щоб справді поставити свого главу наступного уряду?

– Ні, це чергова авантюрна заява. Жодна політична партія з тих, що є нині в Україні, не набере стільки голосів, щоб одержати 226 депутатських місць. Обов’язково буде політичний компроміс, союз між різними силами, які прийдуть до влади. Бо в нас ще не визріла така могутня політична партія, яка могла б перемогти і самостійно сформувати більшість.

– Свого часу ви були в одній фракції зі Щербанем. Які з ним мали стосунки?

– Я з ним близько знайомий не був. Ми спілкувалися, але це було шапкове знайомство, тому як людину я його не знаю. Однак добре бачу наслідки його дій у Сумах – величезну економічну прірву, відсутність елементарної культури і поваги до людей, повний цинізм у ставленні до підприємців, на якому трималася його необмежена влада. Ви знаєте, що сумчани навіть центральну вулицю обласного центру називають «Щербатиком»? Бо на Сумщині все, що літало, ходило чи повзало, мусило належати Щербаню.

Оця всеїдність, ненажерливість й призвела до того, що тепер йому доводиться десь бігати, переховуватися, доводити американцям, що він не нелегал, тоді як в Україні роз­продують колекції його зброї та картин. І так буває з кожним, хто не знає межі й ігнорує закони.

– Але й нині до якого району Сумщини не поїдь – скрізь чути: «Щербанівське господарство, щербанівське те, щербанівське се». Можливо, для області потрібна своя програма реприватизації?

– Як юрист скажу вам, що це непросто. Не повинно бути ілюзій щодо того, що людина, яка мала всю повноту влади, не вживала заходів, щоб правильно й відповідно до закону оформити державну власність на себе. Тому, так само, як і з Кучмою, довести незаконність дій Щербаня буде дуже складно. Думаю, що він діяв не особисто, а через посередників.

Хоча я чекав, що влада, яка прийшла в Суми нині, чітко відмежує себе від будь-якої діяльності, пов’язаної зі Щербанем, і публічно озвучить свою позицію щодо тих підприємств, власником яких він є – прямо чи опосередковано. Правоохоронці мали б швидко перевірити, як власники стали власниками. Але поки що голова Сумської облдержадміністрації Микола Лаврик чітко своєї позиції не продемонстрував.

– Сумська організації УНП роз­почала акцію «Спитайте в губер­натора». Навіщо? Що саме сподіваєтеся почути у відповідь?

– Ми хочемо, щоб громада Сум мала можливість контролювати діяльність влади і стежити, щоб не виріс другий Щербань. Тоді влада буде чітко відповідати тим вимогам, які ставить перед нею громада. Вона виконуватиме ту програму Президента, яку ми з вами підтримали, проголосувавши за Віктора Ющенка, дбатиме про місцеві потреби, працюватиме на розвиток області. Бо губернатор може бути таким як Щербань настільки, наскільки ми дозволяємо йому нас невчасно приймати, нахабніти, красти тощо. Акцією «Спитайте в губернатора» ми хочемо привернути увагу до щоденних проблем сумчан, узагальнити їх у формі звіту й передати Лаврику на реагування.

– А як вас доля пов’язала зі Слобожанщиною, адже родом ви з Прикарпаття?

– Це невипадково, хоча здебільшого в нашому житті велику роль грає випадок. Саме на Слобожанщині я відбувся як людина і як підприємець. У 1993 році я з відзнакою закінчив харківську Українську державну юридичну академію, там же викладав і захистив дисертацію. Ще студентом почав працювати юристом в «Агропостачі» в Харкові. А Сумщина мені не чужа хоча б тому, що звідси родом чоловік моєї сестри Іванни. Він з села Галки Роменського району – ми туди часом приїжджаємо до його родичів, чудових людей.

Я дуже люблю цей край – тут прекрасні краєвиди й дуже цікава земля. Переконаний, що завдяки УНП до влади в районах і в області прийдуть сумські, а не направлені з Донецька чи «призначені» з Києва керівники, бо вірю, що тільки сумчани здатні навести лад на своїй землі.

– Ви – шоста дитина в сім’ї. Думаю, у Верховній Раді небагато народних депутатів із таких великих родин.

– У народі існує стереотип: якщо багатодітна родина, то це п’яниці чи невдахи. Але мої батьки живуть у селі, працюють на землі, тож їм потрібні були помічники. Це типово для Західної України мати багато дітей. І саме завдяки батькам у нашій родині немає ні п’яниць, ні невдах. Усі мої брати й сестри при справі, майже всі – з вищою освітою, хоча батько працював трактористом, а мама була простою робітницею у колгоспі.

– Як ви стали юристом? Це було ваше рішення чи батьків?

– Моє. Хоча на той час бути юристом було немодно – мій вибір здавався абсолютно нелогічним, майже авантюрним. Батьки відраджували. Як сільські прагматики вони розуміли, що в Харкові без знайомств потрапити до еліт­ного ВНЗ, який входив до трійки кращих у Радянському Союзі, майже неможливо. Але я поїхав. Перші три доби довелося провести на вокзалі, бо в Харкові я нікого не знав, не мав де і на що жити. Але я ходив складати іспити.

– А чого ви поїхали саме до Харкова, а не ближче – до Львова, адже у Львівському університеті також є юридичний факультет?

– Мені здавалося, що з мене буде дуже гарний прокурор чи суддя. Тоді була чітка спеціалізація – львівських юристів готували як господарників, а в Харківському юридичному інституті навчали фахівців для правоохоронних структур, прокурорів та суддів.

– Тобто вас можна вважати людиною, яка зробила себе сама?

– Можна. Хоча спершу було дуже важко. Я рано пішов працювати – з другого семестру першого курсу підмітав у дитячому садочку, підробляючи двірником. Як зараз пам’ятаю: Харків, осінь, моя улюблена пора року – десь кінець жовтня, на диво теплий недільний день. Я готував дитсадок, бо у понеділок прийдуть діти. А там гуляла бабця з онуком, який, очевидно, вже ходив до першого класу. Вона показала на мене і сказала: «Дивись, якщо не будеш вчитися, то підмітатимеш вулиці так, як цей дядя».

А «дядя» вже на 2-й курс юридичного факультету перейшов. Тоді я вирішив розрахуватися з цієї роботи і шукати приробіток за спеціальністю. Взяв участь у конкурсі серед студентів на заміщення вакансії у комерційній фірмі і пройшов. На 4-му курсі я вже керував цілим департаментом, а моїм підлеглим був ... мій декан. Уявіть собі ситуацію: до обіду він був моїм начальником, а після обіду я – його.

– Тоді зрозуміло, чому у вас – червоний диплом...

– (Сміється). Ні, це не мало жодного значення. Але вже тоді я зрозумів, що треба поєднувати юридичну практику з науковою і господарською діяльністю. Завдяки відомому закону 1985 року «Про кооперацію в СРСР» і закону «Про господарські товариства» 1990 року в 1993-му я створив свою першу фірму. І вже не мислив себе інакше як керівником. Так і сталося. Я дуже рано став Василем Павловичем – у 27 років. Тоді я цим пишався. А зараз часто хочеться бути просто Василем.

Розмовляла

Дарина ГЕТЬМАН