350 років тому, 6 серпня 1657 року церковні дзвони та гарматні залпи з Чигиринської фортеці сповістили, що помер гетьман Богдан Хмельницький. Смерть, великого гетьмана фактично співпала із зрадою Москви, яка не виконала Переяславські зобов’язання. Під Вільном (тепер Вільнюс, столиця Литви) відбулися московсько-польські переговори про перемир’я і встановлення нових кордонів між країнами. Козацьких послів до них узагалі не допустили. На думку, багатьох істориків, сама ця подія остаточно підірвала здоров’я гетьмана. Вже тоді українці переконалися у брехливості московитів. Навіть за свідченнями російських послів Федора Бутурліна і Василя Михайлова, гетьман, дізнавшись про зраду Москви, вигукнув ”треба відступитися від руки царської величності” і йти ”хоч і під бусурмана". Однак здоров’я гетьмана не витримало, а діяльність таких патріотів як Іван Виговський та Петро Дорошенко не зуміло відвернути Україну від політичної та національної катастрофи – періоду Руїни.

Після смерті Богдана Хмельницького Україна увійшла в період Руїни, коли було дві України, два гетьмани. Аналогія з нашим часом дуже виразна, коли козацьку державу поступово перетворили на двомовну Малоросію, до чого прагнуть і теперішні місцеві «гетьманчики».

Хтозна, якими були б за іншого розвитку подій кроки ”імператора всіх козаків запорозьких”, як називав гетьмана Хмельницького в одному з листів англійський правитель Олівер Кромвель. Історія не знає слова ”якби”, але вона знає слово «вчитись», а саме – вчитися на прикладах власної історії. Приклад життя і смерті Богдана Хмельницького довів, що Україна повинна в першу чергу розраховувати на власні сили, власний народ, що слова Москви розходяться з ділом, а партнерство, дружба і взаємодопомога перетворюється на зверхність, завоювання і узурпації. Нехтувати власним історичним досвідом – це наражатися на помилки і поразки; враховувати його – вести націю вперед, робити державу сильною.