19 грудня у пам’ять про мільйонні жертви голодомору, в рамках низки заходів, організованих Українським Народним Рухом у зв’язку з трагічними подіями 1932-1933 рр. Київська міська організація Українського Народного Руху та її голова, народний депутат України Валерій Асадчев влаштували вечір пам’яті та скорботи. В ньому брала участь хорова капела Києво-Могилянської академії “Почайна”, народний хор «Чумаки”, симфонічний оркестр “Київська камерата”, дитячий український ансамбль “Зернятко”. В будинку органної та камерної музики, де й відбувся вечір вшанування пам’яті жертв голодомору була представлена також виставка документальних матеріалів 1932-1933рр., багато з яких є унікальними.

Жахлива правда про події 70-річної давнини стала відома широкому загалу не так давно, хоча сумна пам’ять про трагедію живе майже в кожній українській сім’ї - в результаті геноциду проти українського народу загинули понад 10 мільйонів українців. Тому музичні твори, що виконувались під час концерту: “Реквієм” Луїджі Керубіні (в концерті вперше в Україні він виконувався у супроводі симфонічного оркестру); концерт №11 Артемія Веделя; українські думи та народні пісні – сколихнули глибини душі кожного присутнього, жодного не залишаючи байдужим. Чудова музика та майстерне виконання змушували серйозно замислитися над трагічними уроками історії.

Скорботні події, залишили болючий рубець у свідомості українського народу, який не загоїться (і не має права загоюватись-забуватись!) ніколи. А доки живе память – живе й людина. Доки відчуваєш біль – зупинятимеш негідні діяння, не повториш злочинної байдужості.

До відома

Партійна група Українського Народного Руху у Верховній Раді України проголосила наступну ЗАЯВУ.

Цієї осені виповнилося 70 років від початку здійснення одного з найбільших злочинів в історії людства – штучного голодомору в Україні 1932-33 років.

Всебічний аналіз соціально-економічних та політичних причин голодомору показав, що він був актом геноциду. Вичерпне визначення поняття геноциду подане у “Конвенції про запобігання і покарання за злочини геноциду”, ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року. Це – будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

На сьогодні цей страшний злочин, керівними режисерами якого були Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, розкрито. Головний удар було спрямовано по українському селянству, відсоток українства у містах був тоді ще незначний. Якщо у 1930 році на рахунок держпоставок було відібрано 33 відсотки українського врожаю, у 31 році – 42 відсотки, то у 32 році, коли голод почався уже навесні, Політбюро ЦК ВКП(б) 16 липня поставило вимогу здати поставки з України кількістю понад 50 відсотків врожаю.

Оскільки виконати це було неможливо, вступав у дію закон про заборону зберігання посівних насіннєвих запасів, доки не буде виконаний план державних хлібозаготівель. Таким чином колгоспні та приватні комори вичищалися до останньої зернини, а також під виглядом штрафу конфіскувалося все інше продовольство, колгоспникам було припинено видачу зерна на трудодні, торгівлю зерном на базарах заборонено. При перевезеннях зерно та городина часто загнивали, але ці купи охоронялися озброєною вартою, аби не дати опухлим від голоду людям скористатися хоча б цією гниллю.

Водночас постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації й зміцнення громадської (соціалістичної) власності” колгоспне майно було прирівняно до державного і цим остаточно позбавлено селян права власності. За цим “законом про п’ять колосків”, як його називали селяни, за кілька підібраних на полі колосків селян засуджували до розстрілу або 10-річної каторги. Так, у Дніпропетровській області від початку хлібоздачі до кінця 1932 року було засуджено 8тисяч 656 чоловік, з них 233 до розстрілу, на Вінниччині було ув’язнено 9 тисяч селян, у Донбасі за постановою від 7 серпня 32 року засуджено 24 тисячі чоловік. Якщо це усереднено взяти по всій Україні, то репресованих за цією постановою протягом півроку було 65 тисяч селян, розстріляних – 1 тисяча 700 чоловік.

Почалася масова смертність, щонайменше половину жертв голодомору становили діти. Доведені до відчаю люди почали тікати із предковічних земель. Та ось 27 грудня 1932 року з’являється указ про паспортизацію, яким фактично було відновлено кріпацтво в Україні, оскільки сільські місцевості паспортизації не підлягали і покинути їх селянинові не можна було більше, ніж на кілька днів.

Характерно, що голодомором були охоплені всі етнічні, а не лише політичні українські території. Території ж СРСР з російським населенням, як зазначено у Підсумковому звіті Міжнародної комісії з розслідування голоду на Україні 1932-1933 років (Канада, 1990), ніде не були піддані голодомору. “Комісія дотримується думки, що радянські власті добровільно використали голод для успіху своєї політики денаціоналізації”, - говориться у звіті (розділ “Думка більшості”, п.48).

До розпаду Радянського Союзу суворо замовчувалися не тільки наслідки голодомору 32-33 років, а й сам факт його здійснення. Неспростовним свідченням кількості жертв геноциду є дані переписів населення СРСР у 1926 і 39 роках: за цей період росіян збільшилося на 21 млн. 800 тисяч (+ 28%), українців зменшилося на 3 млн. 84 тис. чоловік (- 9,9%). Якщо до українців застосувати такий самий коефіцієнт приросту, як і до росіян, то українців мало збільшитися на 8 млн. 736 тис. Це означає, що втрата українців за цей період становить 11 млн. 820 тисяч – удвічі більше, ніж загинуло під час Другої світової війни.

Пом’янімо ж мільйонні жертви злочинного режиму у День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні – сумною молитвою, запаленою свічкою край вікна, хвилиною мовчання, оголошеною по радіо і телебаченню. І зробімо все для того, щоб Українська держава була справді демократичною і могла надійно захистити кожного її громадянина і весь український народ.

Голова РУХу (Українського Народного Руху)

Ю.КОСТЕНКО