Уявити, про що думає політик під час падіння з півторакілометрової висоти, можна із розмови з народним депутатом України, членом фракції Українського Народного Руху майором Георгієм МАНЧУЛЕНКОМ, який здійснив понад сто стрибків з парашутом в різних погодних умовах, в т.ч. – на географічний нуль під час експедиції на Північний Полюс, і не полишає цього небезпечного заняття і досі.

- Пане Георгію, що легше: бути народним депутатом чи стрибати з парашутом?

- Для мене це дві взаємодоповнюючі речі. Якщо політична діяльність забирає надто багато енергії, то парашутний спорт дозволяє відпочити, переосмислити деякі речі, набратися позитивної енергетики в небі і – працювати далі. Це не стільки хобі, скільки якась віддушина: там не так фізично відпочиваєш, як морально, бо від політики накопичується дещо негативний психологічний вантаж, і цього баласту треба періодично позбуватися.

- Звідки таке захоплення?

- Це пов’язано із моєю службою у повітрянодесантних військах ще в збройних силах колишнього СРСР, де я отримав добру “закалку”. До речі, з тих часів також і моє захоплення стрільбою з різних видів стрілецької зброї.

- Стрільба, парашути, політика – стільки екстремального. У Вас замість крові адреналін?

- Ну, я думаю, що кожній людині не завадить періодичне впорскування адреналіну, це стимулює, не тільки в роботі, а і в багатьох інших речах. Людина, пов’язана з певними екстремальними речами і є членом командної гри, не може бути егоїстичною. Перебуваючи в екстремальних ситуаціях, придивляючись до інших, краще пізнаєш себе, і це дає змогу глибше зрозуміти і побачити те, що є в твоїй душі. Екстремальні ситуації дуже цьому сприяють. А, по-друге, виховується вміння мобілізовуватися, переборювати страх, виробляється твердість характеру, впевненість у своїх силах.

- Ви здійснили понад сто стрибків з парашутом. Чи є якась різниця між першим, тридцятим і, скажімо, дев’яносто п’ятим?

- Звичайно, перший стрибок – найбільш пам’ятний, і хоча це було дуже давно – у 88 році – я дуже добре пам’ятаю всі ті нюанси: перехоплює подих, ти себе переборов, ти вистрибнув з літака, падаєш (певний період вільне падіння), потім починає виходити купол, він починає наповнюватися – такий динамічний удар, ти висиш, навколо тебе (це було Закавказзя) гори, і між горами наш полігон... Просто хочеться співати, кричати від радості – по-різному люди передають свої емоції під час першого стрибка. Хоча потім, коли наближаєшся до землі, про ці емоції починаєш забувати, починаєш дивитися, куди тебе несе, щоб не травмуватися… Пам’ятаю, коли я вперше приземлився (на обидві ноги, навіть не впав), колеги підбігли до мене, привітали, ну і традиційно… добряче огріли запасним парашутом по… по… задньому місці – я не знаю (сміється), як це там можна буде надрукувати…(Із пісні слів не викинеш - друкуємо). Це така процедура посвячення, яка завжди витримується.

- А в народних депутатів подібної процедури не існує?

- Ну, ті колеги, які здійснювали перші стрибки… ми не з кожним таку процедуру проводили – та й то так, символічно, злегка. А от пізніші стрибки… Як в кого – в мене десь на п’ятому з’явилося певне відчуття страху, тому що усвідомив, що з цією стихією жарти погані. Кожен парашутист через це проходить, це нормально. Навіть у досвідчених парашутистів, які здійснили сотні, тисячі стрибків, завжди є страх – не такий, що сковує панічно, а якесь відчуття дискомфорту перед самим стрибком. Хоча перед першим стрибком я дуже добре спав, не було мандражу, навпаки – була цікавість відчути смак цього падіння…

- А який смак був у стрибка на Північний полюс - на географічний нуль?

- Переживання і хвилювання були, бо це не була рядова мандрівка. Траплялися різні випадки із тими, хто підкорював Північний полюс – і травми, і трагічні випадки. Але ми всі ходимо під Богом, і те, що кому на роду написано, того не оминеш. А враження від самого стрибка можна порівняти із враженнями від першого стрибка, тому що все було незвично, по-новому… На висоті десантування (1500 м) було десь мінус 45 градусів, на крижині – майже мінус 35. Коли в літаку ІЛ-76, з якого ми стрибали, відкрилася вантажна рамка, нас просто засліпило, тому що все навколо було біле, нічого не видно: туман або молоко перед тобою. Коли вже вистрибнули – такі специфічні відчуття, такі поблискування перед очима, наче якісь галюцинації. Потім з’ясувалося, що це повітря насичене кристаликами (кристалізована вода), і на них іде заломлення світла, тому перед очима такі мерехтіння…

Коли відкрився парашут, починаєш шукати точку, до якої мав би прийти – вона була позначена такою димовою шашечкою, щоб знати напрямок вітру. А вітер був 10 м/с, і заходити треба було проти нього, відповідно маневруючи. Але впоралися дуже добре. Такі речі перевіряють і людей, і техніку, і професіоналізм, і для держави це теж своєрідний плюс…

- У Вас підростає донька. Мабуть, теж майбутня парашутистка?

- Може і з’явиться в неї таке бажання. Зараз їй тільки 9 років, і в неї інші справи: гімназія, але вона вже півроку ходить в секцію карате, і поки що це їй подобається. Я думаю, що для дівчини це потрібна річ, тому що життя буває жорстоким, і треба вміти за себе постояти.

Грудень, 2000 р., “Україна молода”.