Ядерна зброя україни: благо чи зло?

Політико-правовий і економічний аналіз роззброєння

16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголошено намір стати у майбутньому без'ядерною державою. З тих пір у політиці України питання ядерного роззброєння посідає одне з провідних місць. Свідченням цього є наступні Заява Верховної Ради України про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року та постанова Верховної Ради України "Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу" від 9 квітня 1992 року. В цих документах закладені правові основи та механізми ліквідації найруйнівнішої зброї, яку створено за історію людства. Саме Україна, що вже зазнала чорнобильського лиха, першою з республік колишнього Союзу РСР стала ініціатором знищення ядерних арсеналів на своїй території.

Проте, хоч як це дивно, саме ядерна політика України є предметом найбільших політичних спекуляцій різних закордонних і навіть доморощених діячів. Виникає запитання: чим є ядерна зброя для України - благом чи злом? Чи слід її комусь віддавати, чи знищувати самим?.. І нарешті, хто і чим захищатиме нас після ядерного роззброєння? На ці запитання читач знайде відповіді в запропонованій його увазі публікації.

І. ЧИЇ АРСЕНАЛИ?

Для початку спробуємо чітко визначити політико-правовий статус держави, на території яких розташовані ядерні арсенали колишнього СРСР, та право власності на цю зброю. Так згідно з нормами міжнародного права всі держави, які утворилися на території СРСР, стають його правонаступниками в частині як матеріальних актів, так і міжнародних зобов'язань. Керуючись саме цими нормами, західні кредитори зобов'язали не лише Росію, а й інші незалежні держави (в тому числі й Україну) сплачувати всі борги колишнього Союзу РСР. Таким чином, виходячи з цих норм, Україна разом з Білоруссю й Казахстаном нарівні з Росією не лише де-факто, а й де-юре стали ядерними державами. З іншого боку, крім Росії, жодна з цих держав не має повного технологічного циклу виготовлення ядерних боєзарядів і згідно з положеннями іншого міжнародного документа, а саме Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, такі держави належать до категорії неядерних.

Неприйнятною є й спроба деяких правників та експертів прирівняти ситуацію з ядерними арсеналами, що склалася на території колишнього СРСР, з наявністю ядерної зброї США в деяких країнах Західної Європи. Туди зброю завозили у готовому вигляді, в той час як Україна разом з іншими республіками брала безпосередню участь у створенні ядерних арсеналів СРСР, вкладаючи відповідно у цю справу свій значний інтелектуальний потенціал та величезні матеріальні ресурси. Врешті-решт, визнання Сполученими Штатами Америки України, Білорусі, Казахстану та Росії колективною стороною Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ЄНО) є також свідченням факту розподілу ядерного потенціалу колишнього СРСР між новими державами.

У наших внутрішніх правових актах, ухвалених Верховною Радою щодо ядерної зброї, зазначаються лише наміри України стати в майбутньому без'ядерною. Сьогодні казати про нашу державу, наче вона не володіє ядерною зброєю, не лише передчасно, а й небезпечно. Для прикладу, спробуймо виходити з того, що Україна має без'ядерний статус. Зразу ж виникають правові проблеми із стратегічними ядерними ракетами, розташованими на території України. Чия це зброя? Коли існував СРСР, тоді все було просто - це була його зброя. Якби Радянський Союз зберігся, а Україна після грудневого референдуму вийшла з його складу, то статус ядерних арсеналів на території України залишився б незмінним - це була б зброя іншої держави, тобто СРСР.

Після розпаду Союзу ситуація принципово змінилася. Тепер можливі два варіанти розподілу ядерних арсеналів. Перший, це коли власниками стають держави, на території яких розташована ядерна зброя, що, до речі, відповідає нормам Віденської конвенції про правонаступництво держав 1983 року. Другий - коли власником стає одна Росія - і це здебільшого збігається з положеннями Договору про нерозповсюдження зброї 1968 року. Розглядати ядерну зброю як власність СНД неправомірно, адже СНД не є державою. Виходячи з першого варіанту, Україна як власник ядерної зброї може брати на себе будь-які зобов'язання щодо неї і повністю контролювати та відповідати за процес її знищення. В цьому разі логічним та правильним є приєднання України як рівноправної сторони до Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, укладеного між колишнім СРСР і США в липні 1991 року.

. Якщо ж вважати власником ядерних арсеналів лише Росію, то в цьому разі Україна не може брати на себе відповідальність за ядерне роззброєння на своїй території, адже не можна знищувати те, що тобі не належить. У цій ситуації незрозумілими стають участь і роль України у Договорі про скорочення та обмеження СНО. Крім того, наявність ядерної зброї іншої держави (Росії) на нашій території протягом тривалого періоду (процесі ядерного роззброєння країни може тривати 7-10 років) вступає у суперечність з принципами позаблоковості, які проголосила Україна, перешкоджатиме нашій інтеграції з країнами Західної Європи. І останнє. Верховна Рада України не давала згоди на те, щоб усі права й відповідальність за володіння ядерною зброєю колишнього СРСР залишилися лише за Росією. Тобто другий можливий варіант розподілу ядерних арсеналів повністю суперечить нашому законодавству.

Таким чином, більшість політико-правових проблем, пов'язаних з ліквідацією ядерної зброї, можна успішно розв'язати лише у випадку, коли Україна буде власником ядерного потенціалу колишнього СРСР, розташованого на її території, та до його знищення матиме тимчасовий статус ядерної держави.

II. РУЙНУВАТИ - НЕ БУДУВАТИ

Знищення ядерної зброї, до речі, як і її створення, вимагає вирішення складних науково-технічних питань, що потребує значних матеріальних витрат. Тому потрібен; техніко-економічний аналіз можливих варіантів утилізації ракетних комплексів, тим паче, що в умовах економічної кризи вкладати кошти у цю справу надзвичайно важко. В першу чергу, необхідно розробити безпечні технології демонтажу та утилізації. На території України базуються два типи стратегічних ядерних ракет з рідким і твердим паливом. Рідкопаливні носії заправлені високотоксичними компонентами - пальним, гептилом та окислювачем амілом. Що стосується амілу, то його можна переробляти на хімічних підприємствах України, хоча все це і буде вимагати значних витрат. Технології переробки та зберігання надзвичайно токсичного гептилу, який прирівнюється до токсичності бойових отруйних речовин, поки що немає. Немає й технологічного процесу утилізації твердопаливдих ракетних носіїв. Проте враховуючи високий науково-технічний потенціал України, а також наявність "Південмашу", підприємства, що виробляє ракетні носії, можна очікувати, що такі технологічні процеси найближчим часом будуть розроблені.

Непростою є проблема утилізації головної частини стратегічної ракети з ядерним зарядом, що обумовлено відсутністю в Україні відповідних підприємств та фахівців. Незважаючи на це, не можна повністю погодитися з висновками деяких відомств стосовно простої передачі боєголовок Росії. Не вдаючись до детального аналізу всіх можливих втрат від такої передачі, звернемо увагу ось на що. У головних частинах розміщені уран та плутоній - це матеріали, добуті в результаті величезних інтелектуальних та матеріальних витрат, їх вартість оцінюється на міжнародному ринку відповідно до 100 мільйонів доларів за тонну урану та від 500 мільйонів до мільярда доларів за тонну плутонію. Крім цього, високозбагачений уран та плутоній є надзвичайно цінними енергоносіями. Енергетична цінність плутонію, наприклад, сьогодні становить до 30 доларів за 1 грам. Тому найбільш доцільним є їх повторне використання для потреб енергетики. Та й високозбагачений уран можна змішувати з природним ураном до концентрації 3-5 відсотків і використовувати для тепловиділяючих елементів атомних електростанцій. За умов відсутності в Україні підприємств повного технологічного циклу по збагаченню урану та виготовленню тепловиділяючих елементів для АЕС, використання високозбагаченого урану з ядерних боєголовок може допомогти вирішувати протягом певного часу проблему ядерного пального для наших АЕС.

Дуже складною є проблема використання вивільненого з ядерних боєголовок плутонію. У Великобританії, Франції та ФРН також існують технологічні процеси змішування плутонію з ураном і подальшого використання цієї суміші для потреб енергетики. Але використовується таке паливо в спеціальних реакторах, яких немає в Україні. Перспективнішим вважається безпосереднє використання плутонію в реакторах нового покоління, які, за прогнозами, будуватимуться у 2010-2015 роках. Відомо, що подальший розвиток ядерної енергетики стане можливим лише за умов створення замкнутих технологічних циклів використання радіоактивних речовин, що утворюються в процесі ядерних реакцій. Так, за оцінками експертів, лише в неядерних державах сьогодні накопичено понад 200 тонн плутонію, тому створення плутонієвих реакторів дозволить здійснити безвідходне функціонування ядерної енергетики. Японія вже розпочала реалізувати "плутонієвий проект" і має намір за 30 років створити його запаси в 400 тонні. За умови виснаження нафтових і вугільних родовищ плутоній стане одним з найцінніших енергетичних матеріалів, вартість якого може зрівнятися з золотом. Отже, плутоній, що буде вивільнятися в ході ліквідації ядерних арсеналів України, доцільно зберігати як перспективного енергоносія для АЕС нового покоління.

3 урахуванням наведених даних для України економічні втрати будуть найменші, якщо утилізацію головних частин стратегічних ракет з ядерним боєзарядом здійснювати у такий спосіб. На першому етапі розкомплектацію ядерних боєзарядів доцільно робити на підприємствах Росії за умови повернення Україні частини вивільнених урану та плутонію. - Взаєморозрахунки за таку співпрацю можуть здійснюватися виходячи із структури світових цін на ядерні матеріали. Причому вони повинні включати й вартість вивезених з України раніше боєзарядів тактичної ядерної зброї. Паралельно з цим слід будувати власні спеціалізовані підприємства повного технологічного циклу по збагаченню урану і виробництву тепловиділювальних елементів для АЕС та підприємства для переробки радіоактивних відходів, на яких можна було б утилізувати ядерні заряди. Без таких виробництв безпечне функціонування наших атомних електростанцій стане просто неможливим. З іншого боку, участь України у розборці ядерних боєзарядів під міжнародним контролем дозволить суттєво зменшити навантаження на підприємствах Росії, які не зможуть забезпечити розбір такої великої кількості брєзарядів в терміни, що регламентуються договорами. Що стосується збереження секретів ядерної зброї, то всі спеціальні види робіт можуть на договірній основі виконувати фахівці з Росії. Інші, несекретні роботи - українські та західні спеціалісти.

Без сумніву, у цій справі повинні бути як взаємна довіра, так і взаємодопомога, і не лише колишніх республік Союзу. Здійснювати таку великомасштабну ліквідацію ядерних арсеналів в умовах економічної кризи без всебічної підтримки з боку розвинутих країн Заходу буде надзвичайно складно.

Керуючись національними інтересами, потрібно перед ратифікацією у Верховній Раді України ретельно проаналізувати сам Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Положення цього договору розроблялися за умов протистояння СРСР і США, причому Україна не брала участі в його розробці .Нині ж політична ситуація докорінно змінилася, СРСР не існує, багато вимог застаріли і стали економічно недоцільними. Так, важко нині погодитися з такими положеннями договору, як необхідність руйнування шахтних пускових установок стратегічних ракет. Адже ці потужні інженерні споруди можна успішно використовувати для потреб сільського господарства, для наукових цілей. Україні потрібно визначити й терміни знищення ядерної зброї, що перебувають на її території, тут також слід керуватися не емоціями типу "давайте скоріше", або ж навпаки, "давайте почекаємо", а економічними міркуваннями та можливістю проведення робіт з урахуванням вимог гарантування фізичної та екологічної безпеки ядерних боєзарядів і носіїв, які підлягають знищенню. Виходячи саме з таких міркувань, остання постанова верховної Ради України "Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною безядерного статусу" і передбачає розглянути з точки зору гарантій безпеки та зовнішньополітичних інтересів України весь комплекс питань знищення ядерної зброї, розташованої на території України, і лише після цього всебічного аналізу встановити конкретні терміни її ліквідації.

ІІІ. Зброю знищимо, а чим захищатися?

Є ще одна надзвичайно важлива проблема, яку необхідно розв'язати в процесі знищення ядерних арсеналів - це проблема забезпечення гарантій національної безпеки України після ядерного роззброєння. В системі національної безпеки держав ядерну зброю здебільшого розглядають не як засіб агресії, а як ефективний засіб стримування агресії. В сучасних умовах безпеку держави здебільшого гарантують одним з трьох чинників - військовою чи економічною могутністю, або ж високим ступенем політичної та економічної інтеграції з іншими державами. Наприклад агресія проти Швейцарії, де зберігається значний капітал світу, автоматично означає загрозу для економіки інших держав. На жаль, жодну з оцих систем безпеки не можна сьогодні в повній мірі віднести до України. Наш військовий (без ядерної зброї) та економічний потенціали не спроможні повністю захистити від будь-якої агресії, а Україна інтегрована здебільшого з республіками колишнього Союзу РСР і в першу чергу з Росією, яка й сама далека від стабільності. Отже, після ядерного роззброєння Україні буде потрібен протекторат впливових держав. Але звичайний у таких випадках захист у вигляді так званої "ядерної парасольки" Росії чи США або ж військово-політичний союз з СНД чи НАТО неприйнятні для України, бо це суперечить принципові позаблоковості, якого дотримується наша держава. Тож, залишається шлях інтенсивної політичної та економічної інтеграції України з країнами західної Європи. Причому ступінь цієї інтеграції і швидкість ядерного роззброєння України повинні бути взаємопов'язані. Образно кажучи, остання стратегічна ракета, що розташована на українській землі, повинна бути знищена тоді, коли доля України зіллється з долею багатьох держав Європи. При такому підході Україна без загрози своїм інтересам поступово замінить в системі національної безпеки один з військових чинників (ядерну зброю) на інший - інтеграцію з розвинутими державами. У всіх інших випадках ядерне роззброєння України не компенсуватиме усіх втрат у системі національної безпеки і тому не відповідатиме національним інтересам нашої держави. Ми можемо розраховувати як на широку міжнародну підтримку у справі знищення ядерної зброї, так і на сприяння процесам інтеграції України в політичні та економічні структури заходу.

У цьому зв'язку вже сьогодні необхідно переглянути деякі обмеження КОКОМу (міжнародної організації, що покликана перешкоджати розповсюдженню ядерної зброї) стосовно України. Як свідчить досвід, КОКОМ не в змозі припинити розповсюдження ядерних технологій, і нині ряд неядерних держав близьких до виробництва ядерних боєзарядів. З іншого боку, діяльність цієї організації заважає обміну новими технологіями і часто використовується у конкурентній боротьбі. Так, стосовно України, то саме КОКОМ перешкоджав нашому виходу на світовий ринок з ракетними носіями , які за параметрами та якістю є чи не найкращими. І це при тому, що черга у світі на запуск штучних супутників Землі сьогодні становить від 7 до 10 років.

Отже, набуття без'ядерного статусу, про який проголосила Верховна Рада України, це надзвичайно складний і довготривалий процес, який вимагає розв'язання цілого ряду політико-правових, науково-технічних та економічних проблем, а також створення нових механізмів гарантування національної безпеки України. Історично так склалося, що ядерна зброя створювалася майже колективно, в цей процес були втягнуті два ворожі табори. В той же час ця зброя несе загрозу всьому людству, і в її ліквідації має бути зацікавлена більшість держав світу. Тому безперспективними є намагання перекласти всю відповідальність за знищення ядерних арсеналів на окремі держави.